Пошук по сайту


Калина О.Є.«Історична Вознесенщина»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 200-річчя міста). – Радянська правда. – 1988. №№62 76 (від 16 квітня 12 травня)

Калина О.Є.«Історична Вознесенщина»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 200-річчя міста). – Радянська правда. – 1988. №№62 76 (від 16 квітня 12 травня)

Сторінка1/3
  1   2   3
Калина О.Є.«Історична Вознесенщина»: Історико-хронологічний нарис у газеті з продовженням (з історії рідного краю, до 200-річчя міста). – Радянська правда. – 1988. - №№62 - 76 (від 16 квітня - 12 травня)

Понад 30 років працював автор над накопиченням і систематизацією матеріалу з історії рідного краю. Зібрано багато цікавих даних, свідчень, зна­хідок.

Сьогодні починаємо друкувати на сторінках «Ра­дянської правди» історико - хронологічний нарис, ав­тор якого вчитель-краєзнавець Олексій Єфремович КАЛИНА.
Наш край в давнину і середніх віках.
І розділ.
ВІД АВТОРА.

Написання цього нарису викликано необхідністю виконання рішень конференції в Полтаві 1987 р. істориків-краєзнавців та відповідних вказівок партії по піднесенню патріотичного виховання громадян Радянсько­го Союзу, ознайомлення з історією нашого краю, необхідністю поліпшення краєзнавчої роботи на уроках іс­торії.

Даний матеріал розрахований на читачів — любите­лів історії, вчителів історії (особливо молодих почат­ківців, які ще не встигли накопичити багаж знань з історії краю) і інших читачів.

Нарис побудовано на матеріалі, зібраному автором в період з 1957 року до цього часу, систематизовано автором в хронологічному порядку. Матеріал добирався з фондів Одеської бібліотеки імені Горького, спец­фондів Одеського держуніверситету імені І. І. Мєчнікова (студентом якого був у свій час автор), Держав­ного архіву Миколаївської області, архіву Кіровоград­ської області, музею Г.І. Котовського в Кишиневі, спе­ціальної літератури з історії, археології, періодичної преси: «Південна правда», «Радянська правда», довід­кової літератури, спогадів колишнього секретаря Вознесенського ревному Філоненка, члена ревному Сере­ди, учасника громадянської війни червоноармійця деповця ст. Вознесенськ Шварца Григорія Карловича (ре­пресованого у 1938 реабілітованого у 1955 р.), бійців бронепоїздів «Смерть Директорії» тов. Дулгерова, Корженка та свідків з села Раково останніх годин життя Синякова те інших членів Вознесенського ревкому, які загинули від куркульських бандитів у 1919 р., та інших джерел.

Список використаної літератури буде подано в кінці нарису, який зможуть використати вчителі історії для поповнення своїх знань. Використано також історичні карти відповідних періодів історії, переміщення наро­дів по нашій території, а також багаті археологічні матеріали, знайдені на території сіл Раково та Новогригорівка.

В основу нарису лягла моя дипломне робота «Вста­новлення Радянської влади на Вознесенщині», де подано і короткий історичний огляд давнини нашого краю. Роботу було захищено на державній комісії Одеського університету на найвищий бал і з рекомендацією вико­ристання вчителями району як краєзнавчій матеріал. Захист відбувся у червні 1960 року, про що автору дано відповідні копії рецензій і протоколу. Високу оцінку дано на курсах істориків при Миколаївському ГУУ та педінституті.

Отже дані матеріали були належно апробовані і в читачів можуть не викликати сумніву. Крім вищезазна­ченого, автор виконує прохання вчителів-колег про опублікування даних матеріалів у районній газеті, щоб було доступно всім, хто побажає, використати в своїй роботі.

Для полегшення використання матеріалу подам примірний план до уроків «Наш край». Звичайно, кожний вчитель може скласти свій план, як йому вигідно.

В його викладанні використано методологічний принцип: хронологічне викладання матеріалу на фоні істо­ричних подій, що відбулися в історії Росії, а тому в деяких місцях допущено поширення (розтягнутість) опису матеріалу, що виходить за межі Вознесенщини, які не були відірвані або локалізовані в одному.

Факти давнини підтверджуються також знахідками археологічного матеріалу, кам'яного, бронзового та залізного віків, які зберігаються в шкільному історико краєзнавчому музеї.

Автор буде вдячний тим, кого зацікавить даний нарис.
На допомогу вчителеві історії.
Для того, щоб відкрити хвилюючі сторінки історії нашого краю, досить взяти історичні карти з найдавніших часів, де є наш Понт Євксинський («Гостинний» нині Чорне море) і до сьогоднішніх часів, і ми побачимо минуле нашого краю, досі мало нам відоме.

Уважно придивимось до якого часу відноситься кар­та, прочитаємо легенду карти, звернемо увагу на масштаб карти, звіримо з картою нашого часу для вста­новлення сучасних назв річок, морів, території країн. Карта розповість нам про розселення народів, їх пересування в III—IV віках і битви, які були на нашій території, з ким доводилося боротися і тому подібне.

Встановивши назву народів і час їх розселення, необ­хідно з спеціальної літератури, енциклопедій, збірни­ків археології та іншого довідкового матеріалу склас­ти певний опис цих народів, заняття, господарство, культуру і потім подати на уроках учням.

Робота складна, копітка, але потрібна, бо спеціальних збірників з історії окремих країв, районів краю централізовано не видано, а учні історію свого краю повинні знати.

Знання історії свого краю виховує в учнів любов до історії, сприяє патріотичному вихованню.

Вивчаючи історію стародавнього світу, ми перші уроки про кам'яний, бронзовий та залізний віки може­мо підтвердити розповіддю начальника Причорномор­ської експедиції доктора історичних наук В. Станко (розкопки Анетовки II), яку вміщено в газеті «Южная правда», та демонстрацією кам'яних, бронзових, заліз­них знарядь, які знайдені на території нашої Вознесен­щини, на полях колгоспу імені Карла Маркса і зберігаються в шкільному музеї Новогригорівської СШ.

Цікаві відомості про пізній палеолітичній час дають археологічні знахідки біля поселення Анетовки II Доманівського району, знайдені експедицією АН УРСР під керівництвом начальника Причорноморської експе­диції доктора історичних наук В. Станко спільно з Ле­нінградськім відділенням Інституту археології АН СРСР.

Знайдені матеріали дали можливість скласти опис життя первісних людей в поширеній зоні степового Причорномор'я. Первісні мисливці обрали місцем по­селення живописний куточок на високому, крутому бе­резі річки Бакшали на південно-західній околиці сучас­ного села Ахмечетка, що в Доманівському районі.

Палеоботаніки і палеозоологи відтворили природні умови, в яких жили давні мисливці 18 тисяч років тому назад. Ця дата одержана радіо вуглецевим аналізом по залишках кісток тварин, які були знайдені на посе­ленні. По опису рослин і рештках мисливської здобичі, зібраних у культурному шарі на місці поселення, ре­конструйовано ландшафт. На вододілі, як і в наші часи панували різнотравні степи. Схили рік і балок були покриті лісами сосни, широколистих порід перш за все берези, дуба. На безкрайніх степових просторах пас­лись багато численні табуни зубрів, які стали основним об'єктом полювання первісної людини по всьому При­чорномор'ю. Кістки зубра складають більше 90% всіх решток тварин на Анетовці II. В фауністичних комплек­сах поселення виявлені кістки північного і благородно­го оленів, коней, сайгаків, ведмедя, песця, вовка.,

600-тисячна колекція кремінних знарядь праці і - од­на з самих багато численних на території СРСР — дає можливість всебічно вивчити виробничу діяльність дав­ньої людини. В складі племінних знарядь поселення: скребки для обробки шкіри тварин, різці і долота для виготовлення кістяних; дерев'яних знарядь, вкладишів до мисливського озброєння, яких особливо багато у складі знарядь. Склад, манера, оформлення і техноло­гії виготовлення вкладишів, наконечників стріл і спи­сів особливо показні при визначенні культурно-істо­ричних традицій жителів поселення.

Детальний аналіз кремінної індустрії поселення по­казав, що основні елементи технології виробництва знарядь мають глибокі корені в індустрії пам'яток кам'яного віку і степового Побужжя. Це дозволило виділити своєрідну археологічну культуру давнього ка­м'яного віку, яку назвали анетовською.

Особливо слід відзначити багато численну групу кіс­тяних виробів. Серед них різноманітні кістяні наконечники списів, дротиків, стріл, лопаткові лущила для загладжування швів і проколин для шиття одягу, молотки, муфти, прикраси з зубів тварин.

Таємниці давнього поселення біля села Анетовки до кінця ще не розкриті. Експедиція планує продовжити розкопки і почати дослідження інших поселень ка­м'яного віку в долині річки Бакшали, яких розвідано сім. Належить остаточно встановити структуру давньо­го поселення і всієї родової общини, в цілому уточни­ти деякі деталі організації мисливських таборів як базових, так і периферійних і багато іншого.

Таким чином ми бачимо, що наше Причорномор'я має сліди культури пізнього палеоліту, знахідки яко­го підтверджують і кам'яні знаряддя праці, що знай­дені на полях колгоспу імені Карла Маркса Вознесенського району: зернотерки, кам'яні молотки, гранітний наконечник списа.

Кам'яні знаряддя виготовлені з давнього каменя піщаника, який тепер і не знайдеш на поверхні ґрунту. Кам'яна зернотерка досить гарно, чисто оброблена, з слідами витертої заглибини, в якій перетиралося зер­но. Друга зернотерка плоска, розміром 20X27 см з менш вигладженою поверхнею знайдена під час розко­пок у вересні-жовтні 1974р. експедицією Олімпіади Гаврилівни Шапошникової Кіммерійського поселення між селами Раково і Новогригорівка біля очисних спо­руд Вознесенського шкір заводу на загальній площі 10 га.

Площа поселення знаходиться на південному схилі улоговини і спускається вниз не північ до колишнього річища. Сліди поселення видно на стіні розмиву річки, яка протікала по вапняковій улоговині колишньої річки. Тут же недалеко, на цьому ж схилі витікає джерельце з дуже смачною і холодною водою, якою користуються чабани і тепер.

За свідченням Геродота найдавніші народи Північ­ного Причорномор'я були кіммерійці (кіммеріой), які знаходилися тут до XVIII століття до нової ери, коли у цей район зайшли скіфські племена з Азії. Держава кіммерійців займала територію від Дону, Криму, і до самого Дністра. Вторгнення скіфів знищило кіммерійську державу, але народ не зник і залишив для нас свої пам'ятки. Частина кіммерійців була знищена, части­на продана в рабство, а частина змішалася з скіфами. Сліди кіммерійців досить добре видні в кримських сте­пах, в Придніпров'ї, на Бузі, території Одеської облас­ті, в Березенських степах.

Кіммерійців сюди притягали хороші великі рівні сте­пи з багатою рослинністю, пасовищами для худоби, рибними угіддями, мисливськими угіддями водо плаваючої птиці, яка заповнювала комишеві та осо­кові зарості річок і лиманів. В степах було багато ін­шої дичини: диких кабанів, качок, гусей, сайгаків, ди­ких коней та інших. Клімат в той час був м'якшим ніж тепер, не було таких холодних зим, рослинність була набагато багатшою, про що свідчать шари очерету, осоки, які залягають на глибині чотирьох-п'яти метрів, просочених вапняковими відкладами.

Кіммерійці займалися скотарством, рибальством, мис­ливством, землеробством.

Сіяли просо, ячмінь, бобову рослину, схожу на чину. Відбитки зерен даних культур часто зустрічаються на стінках черепків. Про наявність зерна свідчать знахідки зернотерок, кам'яних ступок. Одяг кіммерійці виготов­ляли з шкіри тварин — шаровари взимку шерстю всередину, літні — без шерсті, каптан теж з шкіри, а та­кож в'язали з овечої шерсті, про що свідчать знайдені кам'яні та гончарні кружальця веретен.

Кіммерійці багаті мали залізні ножі, які носили у шкі­ряних чохлах на поясних ременях. Шили одяг з шкіри кістяними голками (одну таку голку знайдено при розкопках поселення біля очисних споруд в полі с. Раково). На розкопках поселення знайдено багато уламків гончарного посуду грубого випалення і оброб­ки. Хоч кіммерійці вже виготовляли посуд, однак воду, молоко, сир переносили і тримали в шкіряних бурдюках. Сир на зиму тримали в шкіряних мішках. Головне їжа кіммерійців складалася з м'яса, овечого молока, сиру і коржів з ячмінного та просяного борошна, які випікали на плоскому камені.

Посеред поселення кіммерійців знаходилися священні камені і особисті священні місця кожного старійшини, в центрі горіло вогнище, яке охороняли по черзі. Щоб дощ не загасив вогнище, над ним споруджували курінь. Для приготування їжі використовувалося м'ясо впольо­ваних мисливцями диких тварин, а також домашніх тварин. Випасали, свої стада кіммерійці в полі навколо поселень, а частину овець тримали біля поселень. Для цього споруджували спеціальні загони. Зимою в час негоди, снігів кіммерійці пасли худобу в комишах, яких тоді було вдосталь по долинах річок та лиманів.

Житла кіммерійці становили викладені кам'яні ділян­ки землі. Поверх каменів був викладений дах з кісток тварин та гілля і вкритий шкірами. Деякі житла мали площу 10 м на 10 м, в яких жили цілі сімейства (роди­ни). На головах кіммерійці носили (як і скіфи) гострий кожаний башлик.

О. Г. Шапошникова провела розкопки кіммерійського поселення біля села Олександрівна Березанського району у 1972 р., на річці Ташлик (Арбузинський район), городище займає 18 га. Майстерно сколені гранітні камені складали фундаменти жител і вулиць, які йшли паралельно берегів річки. Поселенню більше трьох тисяч років. У численних війнах з іншими народами кіммерійці виснажились і остаточно були підкорені скіфами-сколотами, а частині вдалося переселитися у Фра­кію, Малу Азію, частково добратися до Єгипту.

Цікавою знахідкою була срібна монета-сетер Боспорського царя Деметрія, яку було знайдено над Бугом у селі Новогригорівці на дні посудини в кам'яній могилі, де був скелет людини.

Очевидно, похований плив до Бугу і помер та був неподалік захоронений. Це свідчить про зв'язки нашої місцевості з Боспорським царством.

В Причорномор'ї в VIII—VII століттях до н.е. виникли грецькі колонії Тірас, Ольвія («щаслива»), Танаїс та інші. Колоністи підтримували тісні взаємозв'язки з міс­цевими скіфами і не втрачали зв'язків з метрополією Елладою.

Гадають, що вперше слов'яни на нашій території згадувалися Геродотом ще в V столітті до н. є. під назвою неврів і будинів. Ріка Південний, Буг (Гіпаніс) була дуже багата рибою, Мертвовод (Кіпікринікр) - «Гірке джерело», Гнилий Єланець (Нова Одеса) «Єв-госпотами» називає Геродот, який в свій час мандру­вав по Бугу і дійшов приміром до сучасної Вінниці і детально описав життя народів, племен Побужжя і ви­ще на північ.

Як повідомляється Одеським товариством любителів історії і старовини 4 лютого 1840 року «Північна око­лиця Чорноморського басейну, цей величезний пустель­ний простір від гирла Дунаю і до гирла Ріону, від хреб­та Волконського і до хребта Кавказького напоєний пам'яттю всіх віків... "витоптаний слідами всіх народів... тут перші стійбища, перші європейські роздоріжжя і сарматів, і язигів, і готів, і аланів, і гунів, і болгар, і аварів, і угрів, і команів... (Торжественное собрание Одесского общества любителей истории и древности 4 февраля 1840 г. Одесса 1840 г.).

Досить глянути на карту «Великі переселення наро­дів III—IV століть нашої ери», де ми дійсно бачимо це переселення на наших землях.

Після сарматів ще з І століття нашої ери осіли алани і утворили державне об'єднання Аланію, на території якої були розселені алаторки, роксолани, россомани, язиги, яси та інші племена. Яси продовжували населя­тись на Півдні України і в IX—XIII століттях нашої ери і підтримували дружні зв'язки з слов'янами.

З утворенням великого Литовського князівства у XIV столітті землі Північного Причорномор'я переходять на деякий час у володіння цього князівства. Литовському князівству доводиться вести часті запеклі війни з кримськими татарами. Литовський князь Ольгерд близь­ко 1362 р, приєднує землі між Дніпром і Дністром від Ногайської орди і Кримського ханства.

В 1362 р. він розгромив на березі річки Синя Вода (Синюха) кримських татар. Ним були розгромлені три кримських хани на землях на південь від теперішнього Миколаєва і на знак перемоги у 1337 році засновує се­ло Вітовка (на честь сина Вітовта). (На карті «Україна XVI ст. воно нанесено Вітовка, згодом це село назива­лося Богоявленське, потім Жовтневе, частина м. Мико­лаєва). Доказом минулих битв є часті знахідки наконеч­ників стріл, списів на території пісків (тепер вони за­саджені соснами біля сучасної птахофабрики в Новогригорівці). Литовське князівство з метою закріплення і зміцнення південних кордонів будує ряд фортець, в тому числі Соколець, біля Сокольської переправи (ни­нішня Прибужанівська переправа), замок-фортецю Капкалей (Чичиклей) біля сучасного села Покровського у гирлі річки Чичиклеї, яка впадає в ріку Південний Буг. Урочище Соколи згадується польськими хроністами, у історичних документах 1430 року підтверджено його існування (нанесене на тогочасну карту) як фортеця Соколи (пізніше Соколець, Балаклея та інші).




На знімку: карта Вознесенського намісництва 1796 р.

Фоторепродукція В. КОЗОЛУПА.

За князювання Вітовта (1392—1430 р.) відбуваються запеклі сутички з татарами і турками на землі Північ­ного Причорнозем'я, у битві на р. Ворсклі у 1399 році Вітовт зазнає поразки. Боротьба проходить з перемін­ними успіхами. Північна частина наших земель нале­жить польським магнатам Конецьпольським, Острозь­ким, Замойським, Потоцьким. Втративши могутність, Литовсько-Польське князівство деякий час сплачувало данину кримському хану, та це не припиняло їхніх на­бігів.

У 1416 р. кримські татари на чолі з ханом Едигеєм здійснюють новий грізний набіг, захоплюють Київ (крім Замка). Набіги чергуються періодично. В полон у Крим на невільницькі ринки зганяють десятки тисяч поло­нених, землі спустошуються, безлюдніють.

Литовсько-Польська держава продовжує занепадати, не в змозі захистити свої південні кордони, і лінія кордонів пересувається на північ до сучасного Первомайська, що відображено на картах даного періоду. Під час одного з набігів у кінці XV ст. замок Соколець та ряд інших були зруйновані і більше не відроджува­лись.

Місто Первомайськ і зараз зберігає тодішні назви — Конецьполь, Ольгополь, Голта (Конецьполь — воло­діння польського магната Конецьпольського). Литов­сько-польська шляхта жорстоко знущалася над тру­довими масами, а тому сміливіші селяни масами тіка­ли від них на Запоріжжя, де заснували Запорізьку Січ. Запорожці стали надійним захистом на шляху турецько-татарської агресії. Вони засновують свої застави - паланки (зимівники), які з високих дерев'яних веж

спостерігали за обрієм, і як тільки з'являлася курява, здійнята копитами турецько-татарських коней, запалювали сигнальне багаття на насипаних високих сигнальних могилах, чорний дим багаття було видно далеко. Ці сигнальні могили ще і досі збереглися в наших степах. На чолі паланки був полковник, а при ньому — писар і осавула та кілька міцних велетнів-козаків. Гар­нізон змінювався щороку.

На карті Ріцці - Зенони, карто - плані французького ін­женера Боплана і багатьох інших наступних картах це місце буде називатися Вітольд -Гуманни, що означає Вітольдові бані, а слов'яни цю місцевість називали простіше — Вітовка.

Запорізькі козаки тримали паланки і в зруйновано­му Сокольці. Прикордонна лінія проходила по лінії сучасного Первомайська вниз по Південному Бугу та Дніпра від Перевалочної. Запорізькі козаки здійсню­вали напади на Крим і береги Туреччини, під час яких звільняли сотні і тисячі полонених, яких мали прода­ти на невільничих ринках. Запорізький отаман Гнат Голий під час походу у Буджацький степ (до Одеси і за нею) переправився зі своїми військами через Соколь­ську переправу, про що згадує в своїй книзі «Очаків­ський розмир» Добровольський.

Польські магнати мали великі володіння на півдні України, Брацлавщині. Згідно з ревізією 1640 року польському магнату Конецьпольському тільки в районі Південного Бугу, його середній течії (Брацлавщині) на­лежало 740 сіл і 170 міст і містечок, населення яких почало освоювати звільнені землі. І сплачувало порів­няно малий оброк державі і поміщикам. Однак, гніт з часом посилювався, це стало причиною цілого ряду козацько-селянських повстань, які вилилися в могутню визвольну війну українського народу 1648—1654 років під проводом Б.Хмельницького.

Через Сокольську переправу йшли валки чумаків з сіллю з Сиваша та чорноморських лиманів. Зміцнення Запорізької Січі сприяло обороні України.

Кримський хам Минглі Гірей захопив Північне При­чорномор'я, Дашів (Очаків, Оцут), Хаджибей (нині Одеса), які раніше належали литовським князям, і до­вів свої володіння до Дніпра і між Бугом — до лінії Первомайська, а Буджацький степ (землі між Бугом і Дністром) опинилися під владою Османської імперії.

У 1475 році Кримське ханство підпадає під владу турецьких султанів і визнає васальну залежність, і то­му на нашу землю посунули турки. В селі Ракове є стародавній пам'ятник — міст, який і зараз зберігає назву «Турецький міст», висота якого близько 23 мет­рів, який нині реконструйований і не впізнати його первісний вигляд.

В центрі і зараз збереглися залишки турецького кла­довища, в центрі села, біля колишньої церкви, збе­реглися деякі старі будинки, на фронтонах яких зо­бражено символи мусульманської віри: зірка, півмі­сяць, знайдено турецьку глиняну люльку. Татарські і турецькі набіги здійснювались і через нашу місцевість. У відповідь запорожці здійснюють набіги у Крим у 1575—1577 рр.

В 1589 році було здійснено великий похід на Очаків, Бєлгород (сучасний Бєлгород-Дністровський), Тягиню і Козлов (Євпаторію) в Криму. На території Новогригорівської сільради знайдено ядра (великі і малі) часів козацької вольниці, що підтверджує їхні переходи через наші степи.

Через наші степи пройшов у Молдавію з своїми загонами Северин Наливайко.

НА ПОЧАТКУ XVII століття на Південному Побужжі і Південному Придніпров'ї значна частина селян все ще «сиділа на слободах», сплачуючи землевласникам або державі оброк, а в деяких місцевостях, особливо в смузі, прилеглій до степів, покозачене селянство чинило упертий опір всіляким домаганням поміщиків і королівської старшини.

У 1722 р. створюється Малоросійська колегія з 6 царських офіцерів на чолі з бригадиром Вельяміновим, на яку покладено контроль за діяльністю гетьма­на і генеральської старшини. Зрада Мазепи змусила Петра І більш жорстокіше поставитись до козацької вольниці.

В липні 1722 року Петро І забороняє вибори гетьма­на, його з цих пір призначає уряд. Політикою уряду було зміцнення на Україні становища російських купців і зосередження в їх руках торгівлі з Кримом і Туреч­чиною. Розлючений зрадою Мазепи, Петро І наказує взагалі ліквідувати Запорізьку Січ. Частина селян оселяється в Побужжі, започаткували основи бузького козацтва, про що свідчить поява назв річок Синюха, Сонониха, Мертвовод, Кисляківка (за назвою Кисляківського куреня). Про це свідчать також знахідки козаць­кої військової атрибутики та зброї: шаблі, ядра, нагруд­ні хрести різних розмірів, люльки, козацькі сторожові могили, витягнуті з півдня на північ, чим відрізняються від округлих нижчих скіфських могильників, безладно розкинутих у наших степах. Сторожові могили-насипи розміщені майже по одній прямій лінії і видні одна одній. Наприклад, могилу за Новою Пристанню видно з Новогригорівки, з Новогригорівки видно могилу на зернорадгоспівській землі і т. д. аж до Нового Бугу.

На межі сучасного Первомайська будуються у 1743— 1744 рр. Ольвіопольська, Ново-Архангельська фортеці на річці Синюсі. Починається заселення у 1752 р. серб­ських полків і виникнення слобод нового Малоросій­ського козачого полку з фортецею Святої Єлизавети (нині Кіровоград). Просування на південь слобод і ху­торів проходить більш менш успішно.

В останню чверть XVIII століття на Правобережній і Південній Україні визволеним від іноземного гніту і возз'єднання їх з Росією сприяли розвитку господарст­ва на наших південних землях.

ЯК ЖЕ проходило визволення нашого краю, ким і коли?

В історії нашого краю велике значення має зовніш­ньо - політичний курс уряду Катерини II. Будучи «дво­рянською царицею», вона прагнула зробити благопо­луччя представникам дворянства, забезпечити макси­мально їх інтереси, домогтися виходу в Чорне море, придбати родючі степові землі Причорномор'я, зміц­нити безпеку південних кордонів Російської держави. З цією метою вона веде активну зовнішню політику, посилює централізовану політику зміцнення самодер­жавства, для чого у 1764 р. остаточна ліквідує гетьман­ство на Україні, доручивши управління Україною від­новленій Малоросійській колегії на чолі з П.О.Румянцевим. За його вказівкою було проведемо перший перепис населення і господарства у 1765—1767 рр. За­мість слобідських полків були створені регулярні гу­сарські полки російської армії, що викликало велике невдоволення козаків.

Невдоволення козаків вилилося в повстання Донецького і Дніпропетровського пікінерських полків (ко­заки озброєні піками) на півдні України. Повстання було жорстоко придушено, а Донецький пікінерський полк було в повному складі послано на війну з Туреч­чиною. Однак, наступ на позиції вольності продовжу­вався, Катерина II наказала назавжди забрати в Петер­бург козацькі військові прапори, гармати і печаті.

З лівобережних і південних українських земель у 1782 р. було утворено три намісництва: Київське, Чер­нігівське. Новгород -Сіверинське, пізніше були утворе­ні Харківське і Катеринославське намісництва.

У 1783 році українські козацькі полки були реоргані­зовані в регулярні полки, на зразок Російської армії. Козаки лишилися окремим стеном близькими до дер­жавних селян, їх становище було кращим від станови­ща селян - кріпаків.

У 1768 році українські козацькі полки були реоргані­зовані в регулярні полки. Починається перша російська - турецька війна, в бойових діях якої брали участь російські війська під командуванням Румянцева, Суворова і запорізькі козаки. Група українських козаків зібралася в Білій Церкві і звернулася до генерала Прозоровського з проханням зарахувати їх до складу Ро­сійської армії, бо вони бажають «Охоче Вітчизну нашу захищати». Прохання було задоволене, з них сформу­вали Нововербований полк, який брав участь у бойо­вих діях і Російської армії. Разом з ними воювали та­кож арнаути та представники інших народностей, кіль­кість яких зростала в міру просування російських військ на території придунайських князівств. По закін­ченню війни Нововербований полк було названо Бузь­ким козацьким полком і поселено понад Південним Бугом. Канцелярія була розташована в станиці Соколи. Чотири п'ятих Бузького козачого війська були за скла­дом українці, росіяни, молдавани, волохи і чорногор­ці. Деяке привілейоване положення козаків приваблю­вало втікачів з різних північних районів і їм вдалося ввійти до складу Бузького війська.

Для зміцнення кордонів по Бугу між Туреччиною і Росією на лівому березі Бугу створюються козацькі прикордонні станції: Ольвіополь, Мигія, Лиса Гора (в якій і зараз зберігається стара назва частин села перша, друга і третя сотні), Костянтинівка, Олександрівка, Соко­ли, Ракове, Новогригорівка (тоді Ново - Георгієвка). Арнаутівка, Білоусівка, Михайлівка, Федорівка, (Нова Оде­са), Касперівка, Себіно, Петрівка, Гур'ївка, Баловне, Миколаїв, Кінбурн. Ця прикордонна лінія по Бугу до цього часу збереглася в побуті жителів окремих сіл. Так, в Раковому збереглася назва вулиці Офіцерська, де жили офіцери Уланської дивізії, Турецький міст, турецьке кладовище, в селі Новогригорівці (північна околиця називається «Кордон»). Існування прикордон­ної лінії по річці Південний Буг продовжувалося до 1787 року, тобто до початку другої російсько-турець­кої війни.

Охорона кордонів вимагала посилення. У 1785 році створюється Бузький єгерський корпус, до складу яко­го ввійшли бузькі козаки. Корпусом командував гене­рал-майор Михайло Іларіонович Кутузов. В тому ж ро­ці, командиром другого, а невдовзі об'єднаного Бузь­кого полку був призначений Петро Скаржинський (батько Віктора Петровича Скаржинського, засновника села Трикрати). Бузькі козаки, в складі Єгерського кор­пусу Кутузова, брели участь в обороні Кінбурна, штур­мі Очакова. В Побужжі по станицях були розселені полки Єгерського корпусу.

Приєднані до Росії землі уряд Катерини II роздавав російським і українським поміщикам, чиновникам, офі­церам. Створюються великі земельні володіння в де­сятки тисяч десятин. Царський уряд вживав рішучих заходів до якнайшвидшого заселення цього краю.

Поряд з урядовою колонізацією російські і україн­ські поміщики вивозили у свої маєтки кріпаків з інших частин України і Росії (Центральних районів). Дуже ба­гато тут селилося селян - втікачів. На півдні виникають також поселення іноземних колоністів. Тут з дозволу російського уряду селилися болгари, серби, молдовани, греки, грузини, вірмени, які тікали від гніту султан­ської Туреччини і Австрійської монархії. На родючих землях Півдня сіяли пшеницю, яку у великій кількості відправляли на зовнішній ринок.

Ще в 1784 році були переселені з центральних райо­нів Росії 24000 селян для прикордонних військових по­селень вздовж Бугу і Мертвоводу і фортеці Александров-Шошц (Херсон).

На приєднаних землях були засновані нові міста: Херсон — 1778 р., Александрінськ — 1704 р. (тепер За­поріжжя), Маріуполь — 1784 р. (тепер Жданов), Катеринослав — 1787 р. (Дніпропетровськ), Миколаїв - 1789 р., Одеса — 1794 р., Вознесенськ — 1795 р. та інші.

Роздаючи землі своїм фаворитам, Катерина II вима­гала, щоб на кожні 1500 десятин землі було не менше 13 дворів. Це примусило правителя Малоросії Григо­рія Потьомкіна під час ревізії вдатися до обману Ка­терини II своїми нашумівшими «потьомкінськими села­ми», які він показував імператриці під час поїздки на південь України. У Вознесенську на її честь було по­саджено Маріїн Гай, адже справжнє ім'я Катерини II Марія Скавронська, побудовано ротонду, палац та інші будівлі, прикрашено місто. За 12 років було роздано дворянам 4,5 млн. гектарів землі. Графи Кантакузени Іван те Микола одержали 21000 десятин і заснували село Кантакузенку (нині Прибужани), збудували церк­ву, яка і нині стоїть.

Одержав і придбав 25000 десятин землі колезький асесор Віктор Петрович Скаржинський, який засновує село Скаржину (нині Трикрати), де насаджує нинішній Трикратський ліс і Рацинське урочище. Дерева він ви­писує з різних країн Європи, в тому числі і Франції.

У 1796 р. в Новоросії вводиться кріпосне право, але вільні поселенці довго не хотіли коритися цьому указові.

У січні 1795 року була заснована Вознесенська губернія і асигновано 3 млн. карбованців на будівництво губернського міста Вознесенська.

Ось як говорилося в цьому указі:

«1795 р. січня 27 наказано: з придбаних від Туреччи­ни по Ясському миру земель між Бугом і Дністром, З частини Брацлавської губернії із трьох повітів Катеринославського намісництва: Херсонського, Єлизаветградського та Новомиргородського утворити Вознесенське намісництво, влаштувати губернське місто, якого вздовж річки Бугу, в околицях містечка Соколи, під ім'ям Вознесенська, до влаштування останнього дер­жавним установам знаходитись в Новомиргороді».

Намісництво це розділити на 12 повітів, в яких пові­товим містам бути: Вознесенську, Херсону, Єлизаветграду, Новомиргороду, Богополю, Тирасполю, Єленську, Ольгополю, Умані, Катеринополю, Чигирину, Черка­сам, а решту міст приписати: Очаків до Вознесенської округи, Миколаїв і Борислав до Херсонської, Одесу, Ольвіополь і Григорополь до Тираспольської»
  1   2   3

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Уроках математики
«Народна математика може дати школі цінний матеріал для пізнання свого рідного краю, розвинути любов до рідного краю І цим допомогти...

Методичні рекомендації творчої групи вчителів української мови та...
У посібнику вміщено конспекти уроків та методичні рекомендації членів творчої групи вчителів української мови та літератури з проблеми...

Мови та літератури нвк №3 м
Мета: сформувати уявлення про творчу манеру поета, удосконалювати вміння аналізу ліричного твору, навички виразного читання поезії,...

2. Екскурс в історію логіки
Виклад історії логічних вчень проводиться у відповідності зі знаннями, які студенти отримують під час вивчення історії філософії....

1. Два автомобілі знаходяться на одній дорозі на відстані 200 км,...
Два автомобілі знаходяться на одній дорозі на відстані 200 км, один рухається зі швидкістю 60 км/год, а інший – 40 км/год. Через...

Методичні рекомендації про вивчення математики
Типовими навчальними планами відповідно до листа Міністерства освіти І науки України №1/9-253 від 22 травня 2015 року «Про структуру...

Наказ
Про проведення моніторингу якості загальної середньої освіти в загальноосвітніх навчальних закладах міста

Нака з
Контролюючі роботи з англійської мови, фізики, хімії, біології, історії, географії, інформатики та інших предметів допускається проводити...

Карта Теофіпольського району (міста)
...

О. Ю. Горпинченко Використання історико-біографічних матеріалів про...
Дзюбкін Г. Г. – відмінник освіти України, учитель-методист, директор Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №26



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка