Пошук по сайту


Мартін іден роман

Мартін іден роман

Сторінка1/55
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

Annotation


Дане 12-томне видання містить переважну більшість творів Джека Лондона. Частково тут використано переклади 20—30-х pp., зокрема з незавершеного тридцятитомного видання творів Лондона (1927–1932 pp.; вийшло 26 томів). Ряд творів в українському перекладі публікується вперше. В останньому томі буде вміщено бібліографію українських видань Лондона. Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок. До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910). ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ, ТОМ 6МАРТІН ІДЕНКРАДІЖКАСТАТТІРИСИ ЛІТЕРАТУРНОГО РОЗВИТКУПРО СЕБЕРЕВОЛЮЦІЯЩО ОЗНАЧАЄ ДЛЯ МЕНЕ ЖИТТЯ

notes12345678910111213141516171819202122232425262728293031323334353637383940414243444546474849505152535455565758596061626364656667686970717273747576777879808182

ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ, ТОМ 6




МАРТІН ІДЕН
Роман



РОЗДІЛ І


Той, що був попереду, повернув ключа в замку, відчинив двері й увійшов досередини, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На собі він мав простий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти шапку й уже стромляв її до кишені, але його супутник забрав її, і то спокійно так і просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє. Вже якось допоможе мені». Хлопець рушив за своїм провідником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, наче рівна підлога під ним підіймалася й опадала в такт морським хвилям. Великі кімнати здавалися завузькими, як на його ходу, і потай він боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвірок або зіб’є з низької полички над каміном яку статуетку. Він одхилявся то в один бік, то в другий поміж різними речами — тим лише побільшуючи небезпеку, що насправді існувала тільки в його уяві. Між роялем та столом серед кімнати, на якому були стоси книжок, пройшло би пліч-о-пліч і шестеро чоловік, але він проминув це місце з острахом. Його важкі руки безпорадно висіли вздовж тіла. Він не знав, що з ними робити, і, коли його збудженій уяві привиділося, немов одна рука може зачепити книжки на столі, він сахнувся, наче сполоханий кінь, і мало не перекинув дзиглика біля рояля. Він дивився на легку ходу чоловіка поперед себе і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На хвильку йому стало соромно, що він такий незграбний. Дрібні краплі поту виступили в нього на чолі; він спинився й витер хусточкою засмагле обличчя. Стривайте, Артуре,— сказав він, намагаючись прихопити своє збентеження жартівливим тоном.— Це трохи забагато для мене — так відразу. Дайте отямитися. Ви ж знаєте, як мені не хотілося йти сюди, та й паші, либонь, не вельми раді мене бачити. — Це все пусте,— заспокійливо відказав Артур.— Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, тут лист мені! Артур підступив до столу, розірвав конверта й почав читати, щоб дати гостеві змогу прийти до пам’яті. Гість це зрозумів і був вдячний. За натурою співчутливий та доброзичливий, він і тепер не втратив цих рис, дарма що на вигляд ще був стривожений. Він насухо витер чоло і байдужно розглядався довкола, але в очах що світився вираз дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незнайомих обставинах, він стерігся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумів, що поводиться незграбно, побоювався, щоб і взагалі не виявитись незграбою. Йому, болісно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий лукавий Артурів погляд з-понад листа був як ніж у серце. Він спіймав той погляд, та не дав узнаки, бо чималого вже встиг навчитися, і найперш дисципліни. Однак цей удар вразив ножем його гордість. Він проклинав себе, що прийшов сюди, але все ж вирішив, коли вже прийшов, то будь-що перетерпіти до кінця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіш і уважніш глянув навкруги, кожну дрібницю витонченої обстави карбуючи в мозкові. Очі його були широко розкриті і нічого не поминали: вони вбирали красу, що була перед ними, і поволі згасав у них войовничий вогник, натомість же займався теплий блиск. Він завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливість. Одна картина олією привернула його увагу. Бурхливі хвилі вирували під стрімкою скелею, збиваючись угору; над обрієм повисли темні хмари, а далі, за пінявим валом, на тлі вечірнього передгрозового неба видніла маленька шхуна, що змагалася з вітром, круто перехилившись набік, так що чітко виступала кожна дрібниця на палубі. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу і підійшов дужо близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчі хлопцеві з’явився подив. Він непорозуміло дивився на то, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Вмить уся краса знову ожила. «Це просто фокус»,— подумав він, коли відходив від картини, але переймаючись іншими різнорідними враженнями, все ж знайшов часинку обуритись, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. На малярстві він зовсім не знався. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Щоправда, він бачив у вітринах магазинів картини, написані олією, але скло не давало його жадібним очам надміру наблизитись. Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і завважив книжки на столі. В його очах умить спалахнула жадібність, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожливо торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожну книжку очима й руками і навіть упізнав книжку, яку колись читав. Решта книжок була йому не знайома, так само як і автори їхні. Ось він натрапив на томик Свінберна[1] і почав читати,— забувши, де він, розпашілий обличчям. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб глянути, хто її автор. Свайнберн! Він запам’ятає це ім’я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, й барви. Але хто він такий, цей Свайнберн? Чи номер літ сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Він глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші книжки. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати щось із творів Свайнберна. Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Опам’ятався лише тоді, коли почув Артурів голос: — Рут, це містер Іден. Він згорнув книжку, заклавши пальцем недочитану сторінку, і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове відчуття,— не від приходу дівчини, а від слів її брата. В його мускулястому тілі крилася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривів. Він був надзвичайно вразливий і чутливий, і його палка уява невтомно скрізь відшукувала схожість та відмінність. Оце «містер Іден» його вразило. Він, кого все життя звано «Іден» або «Мартін Іден», а то й просто «Мартін». І тут раптом «містер»! «Це вже поступ!»— подумав він. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, і перед ним постали нескінченні картини з його життя — кочегарки й трюми, табори й морські узбережжя, тюрми й корчми, шпиталі й нетрища,— і пригадалося, як його називали за тих чи інших обставин. Тут він повернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, звійне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, у що вона була вдягнена, тільки її вбрання здалось йому чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, ночувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події ішли собі своїм плином. Він побачив, що вона простягла йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому, потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Але він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки ніколи він не бачив. Жінки, що їх він знав?.. Ту ж мить поруч неї вишикувалися ті жінки, з якими йому доводилось раніше знатися. На одну секунду, довгу як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріту. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними задріботіли в дерев’яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем’я — розпатлані повії Уайтчепелу, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій,— жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки. — Сідайте, містере Ідене,— промовила дівчина.— Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий... Він, протестуючи, махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що кожен на його місці повівся б не інакше. Вона помітила, що рука його вкрита свіжими саднами, вони ще тільки загоювалися, і що на другій руці було те ж саме. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, тоді ще один, під волоссям на лобі, і третій, що крився на шиї за накрохмаленим комірцем. Вона стримала усміх, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці, її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, з-під яких виступали могутні біцепси. Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Він захоплено дивився, як вільно й невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не задумувався, зграбний він чи ні. Таке просто й на гадку йому не спадало. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, що його можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства. — У вас такий шрам на шиї, містере Ідене,— промовила дівчина.— Звідки він? Напевно, це якась надзвичайна пригода. — Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс,— відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись.— У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів ніс мені відкусити. Мартін сказав це дуже просто, але перед поглядом його постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п’яних матросів, штовханина вантажників, розлючене обличчя мексіканця, полиск його звірячих очей у світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, все те відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — то було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба б теж намалювати, вирішив він, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова. — Він хотів ніс мені відкусити,— закінчив Мартін. — О!— мовила дівчина якимсь тихим, приглушеним голосом, а її обличчя виразно виявляло несмак. Мартінові й самому стало якось незручно, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. Але йому видалося, що вони так палають, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дамою. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке,— може, вони й насправді нічого такого не знають. Розмова, яку ледь почали, урвалася. За хвилину дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Він бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми близькі їй. — Це просто випадок,— сказав він, проводячи рукою по щоці.— Раз уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся ловити, отож мене й чухронуло по щоці. — О! — скрикнула вона, цього разу порозуміло, хоч насправді його мова була для неї китайською грамотою. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»— було їй зовсім невтямки. — Оцей Свайнберн...— почав він, здійснюючи свій план і калічачи при цьому поетове прізвище. — Хто? — Свайнберн,— повторив він, так само неправильно вимовляючи,— поет. — Свінберн,— поправила вона. — Еге ж, саме він,— пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло.— Він давно помер? — Що ви! Я не чула, щоб він помер,— здивовано глянула вона на нього.— А ви де з ним познайомилися? — Та я його й у вічі ніколи не бачив,— відповів він.— Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам його вірші подобаються? Тепер вона заговорила швидко і вільно. Йому теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудовна, про існування якої він і гадки не мав. Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку перед собою, що говорила про літературу й мистецтво. Він слухав і дивився на неї, не свідомий того, що погляд його занадто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так жоден чоловік ще не дивився на неї, і це бентежило її. Вона почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагав, щоб вона забула про своє походження й становище і піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця,— юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Вона була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але насамперед вона була жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі. — Як я сказала... А що я сказала?— раптом спитала вона і весело засміялася. — Ви сказали, що Свінбернові не пощастило стати великим поетом через те... і на цьому спинилися,— нагадав пін, а сам ураз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині на звук її сміху. «Наче срібло,— подумав він,— наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом’яних сандаліях. — Так, дякую,— промовила вона.— Свінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові. — А мені здалося дуже добрим те... що я прочитав,— нерішуче промовив він.— Я не знав, що він такий... негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок. — З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків,— промовила вона твердим і категоричним тоном. — Певно, я їх не зауважив,— відказав він.— Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але, звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії. Мартін зніяковіло замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що відчував, і сам собі скидався на матроса, що темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, поклав він собі, доведеться запізнатися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом він таки дуже хотів навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб вона його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії. — Ось, наприклад, Лонгфелло...[2] — почала вона. — Так, так, я читав його,— перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий — запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук.— «Псалом життя», «Ексцельсіор» і... здається, все. Вона, посміхнувшись, кивнула головою, і він відчув у її посмішці наче жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок! — Вибачте, міс, що я так незграбно встромився. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше. Це прозвучало як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас вона відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності. — Я вірю, що тепер буде інакше,— докінчила вона, сміючись.— Ви такий дужий! На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений, вона знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. їй здалося — якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилися б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалася про зіпсутість своєї натури. Фізична сила — це щось низьке й вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Вона не розуміла, як могло в неї з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, і тіло її та душа потребували сили. Але вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден чоловік не справляв на неї такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилі разила їй слух. — То так, я взагалі здоровий, як бик,— сказав він.— Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви говорили, я не можу перетравити. Не звик я до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, але ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все це, про що оце говорили? — Я ходила до школи і вчилася,— відповіла вона. — Я теж ходив до школи, коли був малим,— заперечив він. — Так, але я маю на увазі середню школу, лекції, університет. — Ви вчились в університеті?— спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась від нього принаймні на мільйон миль. — Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології. Він не зрозумів, що воно за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі: — Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету? Вона посміхнулася: — Це залежить від того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні. А початкову скінчили? — Мені лишалося ще два роки, коли я кинув,— відповів він.— Але вчився я завжди з нагородами. Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас він побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і підбігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати»,— подумав він. Це була висока блондинка, струнка й вродлива. її пишне вбрання було саме таке, якого слід було тут сподіватись, і тішило око красою ліній. Вона з своїм туалетом нагадала йому акторок. Йому спало на пам’ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки поліцай вигнав його з під’їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-отель у Йокагамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що він колись бачив у Йокагамській гавані. Але він швидко відігнав цей калейдоскоп спогадів, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитися, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.
РОЗДІЛ ІІ
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55

поділитися в соціальних мережах





База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка