Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 14

Мартін іден роман

Сторінка14/55
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   55


Не з огляду на Одні, але, незважаючи на Рут і всю свою любов до неї, Мартін вирішив не братися до латини. Час був його грішми, а так же багато було справ важливіших за латину, так багато наук владно кликали його. До того ж він мусив писати, мусив заробляти гроші. Проте його досі піде не друкували. Щось із кількадесят рукописів без кінця-краю мандрували по різних' редакціях. Як же яг інші вправлялися? Він довгі години просиджував у читальні, переглядаючи те, що написали інші, пильно й критично вивчав чужий доробок, порівнював його з власним і намагався розкрити таємницю письменників, що примудрялися продавати свої твори. Він був вражений, яка сила мертвеччини потрапляє на сторінки журналів. Не було в ній ані світла, ані життя, ані барв. Не було в ній ані найменшого подиху життя, і все ж її оплачували по два центи за слово, двадцять доларів за тисячу слів — так було сказано в газетному оголошенні. Його дивувала безліч оповідань, написаних, щоправда, легко й дотепно, але без будь-якої реальності. Життя таке дивне, таке чудесне, стільки в ньому нерозв’язаних проблем, мрій і героїчних змагань, а в цих оповіданнях сама тобі буденщина. Він відчував снагу й напругу життя, його жар і трепет, його нестримне шаленство — то от про це ж треба писати! Йому хотілося прославити проводирів злудних надій, безтямних закоханців, велетнів, що одчайдушно борються серед жахів і страждань, аж від зусиль їхніх життя мусить ломитися. А журнальні оповідання оспівували всяких містерів бетлерів, нікчемних грошоробів і буденні любовні історійки буденних сіреньких людців. «Може, це тому, що самі редактори журналів — буденні, сіренькі людці? — питав він себе.— Чи вони просто бояться життя, всі ці письменники, редактори й читачі?» Головне Мартінове лихо було в тому, що він не знав особисто жодного редактора, жодного письменника, і не тільки жодного письменника, але навіть нікого, хто б хоч будь-коли пробував писати. Піхто не міг поговорити з ним, порадити щось, підказати. Його зрештою почав брати сумнів, чи редактори це живі люди. Вони радше виглядали на коліщатка в машині. Так, справді-таки машина. Він виливав свою душу в оповіданнях, статтях та поемах і віддавав їх на суд машини. Він дбайливо складав рукопис, вкладав його разом з марками на відповідь у довгий конверт, запечатував його, наліплював ще марки зверху і кидав у поштову скриньку. Рукопис мандрував по країні, і через деякий час листоноша повертав його Мартінові в іншому довгому конверті, на якому були наліплені його марки. Либонь, взагалі ніякого редактора й не було, а був якийсь хитромудрий апарат, що перекладав рукопис з одного конверта в інший і наліплював марки. Це нагадувало автомат, куди кидають монетку, і ту ж мить звідти вискакує жувальна гумка або плитка шоколаду, залежно від того, в яку щілину опустять монету. Отож так само й редакційна машина. З одного отвору випадають чеки на гонорар, а з другого листи з відмовою. Досі Мартін весь час попадав у другий отвір. Листи ці особливо підкреслювали жахливу механічність усього процесу. То були друковані стандартні бланки, і він мав уже сотні їх, по десяткові чи й більше на кожен рукопис. Якби він одержав хоч один рядок, один-єдиний, написаний самим редактором на одному з цих листів, йому було б легше. Але жоден редактор нічим не виявляв свого існування. І, кінець кінцем, Мартін дійшов висновку, що на світі немає ніяких живих редакторів, а є лише коліщатка добре змащеної бездоганної машини. Мартін був завзятий і витривалий, і в нього вистачило б упертості цілими роками годувати цю машину в такий спосіб. Але він спливав кров’ю, і боротьба мала скінчитися через кілька тижнів. З кожним тижнем рахунок за помешкання й харчі наближав день його банкрутства, а поштові витрати на сорок рукописів ще більше сприяли цьому. Він уже не купував книжок, заощаджував на кожній дрібниці, щоб як-небудь віддалити неминучий кінець; але ощадним він бути не вмів і на цілий тиждень прискорив розв’язку, давши Мерієн п’ять доларів на плаття. Він боровся в темряві, без поради й без заохоти, перед лицем одчаю. Навіть Гертруда почала поглядати на нього скоса. Спочатку вона, як добра сестра, дивилась крізь пальці на це його, мовляв, дурисвітство, але, бувши до того ж сестрою дбайливою, згодом занепокоїлась. Тепер їй здавалося, що його дурисвітство переходить у божевілля. Мартін завважував це її ставлення і мучився від нього більше, ніж від одвертого глузування Бернарда Хігінботема. Мартін вірив у себе, але був самотній у своїй вірі. Навіть Рут не поділяла цієї віри. Вона хотіла, щоб він цілком віддався навчанню і, хоч одверто не засуджувала його літературних спроб, але ніколи їх і не схвалювала. Досі Мартін ще ні разу не показував їй того, що писав. Він не зважувався на це з якоїсь особливої делікатності, та й знаючи, як багато працює вона в університеті, не хотів забирати в неї час. Але, одержавши диплом, Рут сама попросила Мартіна показати їй щось із його творів. Мартін і зрадів, і злякався. Перед ним же був фахівець. Вона бакалавр мистецтв, вивчала літературу у видатних професорів. Можливо, редактори теж досвідчені судді, але вона не зробить так, як вони. Вона не надішле йому бланк з трафаретною відмовою і не скаже, що хоч його твору й не прийнято, проте він не позбавлений певної цінності. Вона говоритиме з ним, як щира, чутлива людина, з властивою їй жвавістю та бистрістю розуму, а головне, хоч крайчиком ока побачить справжнього Мартіна Ідена. З його творів вона пізнає його душу й серце, збагне дещо з його мрій, відчує силу, що криється в ньому. Мартін відібрав для неї кілька других примірників своїх оповідань і після деякого вагання додав ще «Пісні моря». Одного червцевого дня вони вирушили на велосипедах за місто у бік гір. Це вдруге вони вибиралися вдвох на прогулянку, і, їдучи дорогою, вдихаючи тепле запашне повітря, в яке вливав прохолоду свіжий морський вітрець, він усім серцем відчував, як чудово й доладно збудований світ, як добре жити в ньому й любити. Велосипеди вони лишили край дороги, а самі піднялись на брунасту вершину пагорка, де від спаленої сонцем трави віяло живлющим жнивним духом. — Вона вже зробила своє,— мовив Мартін, коли Рут умостилась на його піджаку, а він сам простягся просто на теплій землі. Приємний запах трави долинав йому до мозку і розбурхував потік думок, що переходили від поодиноких фактів до узагальнень.— Вона здійснила вже своє призначення,— казав він далі, чуло торкаючись сухої трави,— Вона прокинулась до життя під вологою зимових злив, боролася з першими весняними хуртовинами, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов’язок... — Чому ви дивитесь на все так страшенно практично? — перебила його Рут. — Та, певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене ж це тільки розкрилися очі на світ. — Проте мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх чудових крилець. Він похитав головою: — Краса має своє значення, але досі я цього не розумів. Просто я вважав красу красою, та й годі, і не думав, що в неї є якийсь глибший сенс. Я не розумів, що воно таке, краса. Але тепер я розумію чи, вірніш, починаю розуміти. Ця трава стала для мене куди прекрасніша, відколи я знаю, чому вона така, відколи я довідався про всю ту приховану дію сонця, дощу й землі, яка потрібна була, щоб на цьому пагорку виросла трава. В історії ж бо кожної травинки є своя романтика і навіть пригоди. Думка про це бентежить мене. Коли я уявляю собі гру енергії й матерії і всю цю велику життєву боротьбу, мені здається, що я міг би написати цілу поему про траву. — Як гарно ви говорите! — неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона допитливо дивиться на нього. Мартін на мить зніяковів і увесь почервонів. — Я радий, що хоч трохи вивчився говорити,— пробурмотів він.— Мені ж так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, увесь світ сповнили мою душу і жадають, щоб я говорив за них. Я відчуваю — хоч і не можу того пояснити,— я відчуваю всю оцю велич, а коли починаю говорити, мурмочу, як мала дитина. Нелегка це річ — втілити свої думки й почуття в такі слова, щоб той, хто читає чи слухає їх, знов перетворив їх у думки й почуття. І це велична річ. Ось я зариваюсь лицем у траву, і від пахощі і! її в мені розбуджується безліч думок і образів. Це ж пахощі всесвіту! Я чую сміх і пісню, щастя й горе, боротьбу і смерть. Від запаху трави в мене перед очима постають яскраві видива, і я хотів би розповісти про них вам і цілому світові. Але як то зробити? Язик мій зв’язаний. Оце тільки я хотів вам розповісти, як впливає на мене запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Мої слова — це безсилий белькіт. А я ж задихаюся з бажання говорити!— Він розпачливо підніс руки.— Ні, це неможливе. Цього не зрозуміти, не передати словами! — Але ви таки гарно говорите,— наполягала Рут,— Просто дивно, яких ви домоглись успіхів за той короткий час, що я вас знаю. Містер Бетлер — блискучий промовець, партійне керівництво штату завжди запрошує його виступати з передвиборними промовами. А от учора за обідом ви говорили не гірше від нього. Тільки він стриманіший. Ви занадто гарячкуєте, але згодом це мине. З вас міг би вийти добрий оратор. Взагалі б ви далеко пішли... якби схотіли. У вас є сила. Я певна, що ви могли б вести за собою людей, та й узагалі, за що б ви не взялися, вам усе далося б так само легко, як і граматика. З вас був би добрий адвокат, блискучий політичний діяч. Ніщо не заважає вам досягти такого самого успіху, як і містер Бетлер. І до того ж без катару,— додала вона, посміхаючись. Так вони розмовляли й далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов доводила йому потребу в систематичній освіті і користь латинської мови, яка лежить у підвалинах всякої професії. Вона змальовувала йому свій ідеал чоловіка й мужчини, цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно, від містера Бетлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав і з насолодою стежив за кожним порухом її губ, але мозок його не сприймав слів. У її картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Жодним словом не згадала вона про його літературну працю, і принесені рукописи лежали забуті на землі. Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про їх існування. — Ой, а я й забула,— спохопилась Рут.— Мені ж так хочеться послухати. Мартін прочитав їй оповідання, одне з найкращих, як він гадав. Він назвав його «Вино життя», і той п’янкий трунок, що шумував йому в мозку під час писання, п’янив його й тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким він писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її вправне вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, перебої в ритміці. А втім, вона тут взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що часом він ставав занадто пишним і неприємно разив її дилетантизмом. «Дилетантизм» — то й був її остаточний висновок, хоч за це вона промовчала. Навпаки, коли він скінчив, вона відзначила кілька дрібніших недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається. Проте Мартін був розчарований. Критичні зауваження її були слушні, він визнавав це. Однак показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж бо він виловив із життя щось велике і спробував втілити у своєму оповіданні. І саме цим великим хотів він поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб вона відчула разом з ним те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власного рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він таки відчував велике, але висловити його незугарний. І, приховавши своє розчарування, він так легко погодився з її критикою, що вона й не здогадалася, яке прикре почуття облягло його в глибині душі. — А це оповідання я назвав «Казан»,— мовив він, розгортаючи ще один рукопис.— Уже п’ять журналів відкинули його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, але, по-моєму, щось я в цьому вловив справжнього. Вас, може, це й не вразить так, як мене... Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів. — Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати.— Це жах, невимовний жах! З потаємним задоволенням спостеріг він її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило! Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання,— важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі. — Таке життя,— сказав він,— а життя не все прекрасне. А втім, може, то моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж... — Але чому ця нещасна жінка не могла...— перебила вона його, а тоді, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула:— О! Це низько, негарно, брудно! На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Вже цього він ніяк не сподівався. Такого на думці він не мав. Усе оповідання постало перед ним в огненних літерах, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна. — Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала вона,— Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава... Вона обурено говорила й далі, та він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно мовби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями, і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить йому перед очі вихлюпнув цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі, проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвищі духовні злети... Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут: — Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam»[17]. Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?» — і він і сказав би, якби його знову не полонили видіння. Він дивився на неї і бачив її, самицю роду людського, як із первісного ферменту, повзучи й видираючись щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя, вона видобулася врешті на найвищий щабель і стала собою, цією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество,— в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос і бруд, і незчисленні помилки та відхилення безкінечного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Оце було про що писати, аби лише на слова спромогтися. Святі на небесах — вони святі, і нічого їм не зарадиш. А він — людина. — Ви маєте силу,— почув він її голос,— але ця сила якась неприборкана. — Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці,— пожартував він і був нагороджений усмішкою. — Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль. — Я, мабуть, забагато на себе беру,— пробурмотів він. Посмішкою вона признала йому рацію і наготувалася слухати далі. — Не знаю, що ви про це скажете,— мовив Мартін, паче виправдуючись.— Це смішна історія. Боюся, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока і слушна, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою. Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті таки взяло її»,— подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, паче заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої,— жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, а то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари жалких комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного осягнення. Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання, і саме цим, як здавалося йому, розворушив її. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих. Її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, що переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки ту силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена почутим від нього, насправді ж її захопило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці — а що таке, власне, шлюб?— і, усвідомлюючи нав’язливість і запал цієї думки, аж злякалась. Це було нескромно. І так не в’язалося з дівочою соромливістю. Її ще не томила розквітла жіночність, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи цнотливих натяків цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і рицарів. Досі вона спала, а ось тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем. Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву, і був вражений, коли вона сказала тільки: — Це красиво... — Дуже красиво,— з притиском повторила вона, помовчавши. Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і не здатний про них розповісти. — А що ви скажете про...— він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово,— про лейтмотив? — Він якийсь неясний,— відповіла вона.— Це єдине, що я можу закинути. Я намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте Основну Дію. — Але цей прихований мотив — головне,— поспішив пояснити він.— Центральна ідея — космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху,— тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Але згодом я цього навчуся. Рут не слухала його. Хоч була вона бакалавр мистецтв, проте він сягнув поза межі її знань. Цього вона не розуміла і пояснювала своє нерозумільство його невмінням висловлюватися. — Ви занадто багатослівні,— повторила вона.— Проте деякі місця дуже гарні. Він чув її голос наче здалека, бо міркував цей час, чи варто читати їй «Пісні моря». Він лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб. — Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона. — Так,— визнав він.— Але це частина моєї пригоди. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава — це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього... «Заради вас»,— хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася його творами. Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар’єру, що навіть не запитала, яка ж у нього остаточна мета, Що літературної кар’єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними спробами. Говорив він добре, але писати по-літературному зовсім не вмів. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він здавався таким мізерним. Проте вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував її бути поблажливою. Врешті ж бо його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Годі він, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Цього вона була певна. Він такий сильний, що всього доможеться... якби тільки кинув писати. — Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете,— сказала вона. Він спалахнув з радості. Вона зацікавилась, це річ ясна. І в усякому разі не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця,— а це ж була перша в його творчості заохота. — Згода! — палко промовив він.— І обіцяю вам, міс Морз, що я навчуся писати. Я пройшов уже багато, маю пройти ще не менше, але таки дійду до мети, хоч би й на всіх чотирьох довелося повзти.— Він підняв із землі звій рукописів.— Це мої «Пісні моря». Ви прочитайте їх як-небудь на дозвіллі, а потім скажете щиро свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті! — Я буду цілком одверта,— обіцяла Рут, відчуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта, і що навряд чи зможе бути одвертою й далі.
РОЗДІЛ XV
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка