Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 2

Мартін іден роман

Сторінка2/55
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


Перехід до їдальні був для нього чистим кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомить наштовхнутися, навіть ступити крок здавалося неможливим. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і він дивився на них, мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед його очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі ліз дух несвіжого м’яса, а у вухах — під рипіння шпангоутів та стогін переділок — лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли вони по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Увесь час пам’ятатиме про це. Він розглянувся довкола. Напроти нього сиділи Артур та його брат Норман. «Це її брати»,— подумав він, і в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усі вони любляться між собою! Згадав, як Рут привітала матір поцілунком і як вони обидві, обнявшись, підійшли до нього. У його колі ні батьки, ні діти не виявляють такої ніжності. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадянства. Це найкраще, що він побачив на цьому маленькому клаптику іншого світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце сповнилося ніжністю. Ціле життя він жадав любові. Його вдача ревно прагнула любові. То була його органічна потреба. Однак він жив без любові і поступово загрубнув. А втім, він не знав раніше, що йому потрібна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив її, і зворушився, і відчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна. Він радів, що за обідом не було містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір’ю і з братом Норманом. Артура він трохи вже знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не випадало так важко. Найтяжча праця — то дитяча забавка проти цього. На чолі йому виступили краплини поту, сорочка змокла від надмірного напруження — адже стільки незвичних завдань треба було розв’язувати одразу. Він мав їсти так, як ніколи не їв, орудувати невідомими предметами, крадькома поглядати на інших і вчитися, як користуватися кожною річчю, сприймати цілий потік вражень, втримувати їх у пам’яті та давати їм лад. Водночас він відчував якийсь потяг до дівчини, що будив глуху болючу тривогу, не проходило бажання вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у голові знов і знов роїлися думки та невиразні плани, як до неї добитись. Коли він крадькома поглядав на Нормана, що сидів проти нього, або на когось іншого, щоб дізнатися, яким ножем чи виделкою треба користуватись при тій чи тій нагоді, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов’язував з Рут. Крім того, він мусив сам говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала в нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мусив одразу розв’язувати. Увесь час його гнітила думка про миски до полоскання рук. Нав’язливо і без жодного приводу лізло в голову питання — коли їх принесуть і які вони на вигляд. Досі він тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу,— адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться ними, і він сам теж ними користуватиметься! Та найбільше його непокоїла думка, як йому ставитися до цих людей, як себе тримати. В тривозі він знов і знов повертався до цього. Деколи виникав боягузливий намір грати якусь роль, але одразу з’являлася ще боягузливіша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись і тільки пошиється в дурні. На початку обіду він переважно мовчав, намагаючись вирішити, на яку йому ступити. Він не знав, що цим підводив Артура, котрий напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але що турбуватися, мовляв, нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Мартінові і на думку не спадало, що її брат здатний на таке лицемірство, а надто після того, як він, Мартін, виручив його з неприємної історії. Отже, сидячи за столом, він ніяковів за свою невмілість, і водночас зачаровувався всім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти — це щось більше, ніж звичайна життьова функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть. То була їжа, та й годі. А на цьому обіді він заспокоював свою любов до краси, бо тут їдження було функцією естетичною, ба навіть інтелектуальною. Розум його був збентежений. Він чув слова, значення яких не розумів, і інші слова, що їх спобігав лише в книжках,— жоден чоловік і жодна жінка, яких він знав, не були досить розвинені, щоб уживати їх. Коли ці слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини — її родини! — він аж тремтів із захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках,— усе це виявлялося правдою. Він був у тому дивному й блаженному стані, коли людина бачить, як її мрії перестають бути мріями і втілюються в життя. Ніколи ще не ночував він себе на таких висотах, і, не виступаючи на перший план, слухав, спостерігав, тішився, а на запитання відповідав дуже коротко: їй —«так, міс» і «ні, міс», а її матері — «так, мем», «ні, мем». У розмові з її братами він насилу стримувався, щоб не казати: «так, сер» і «ні, сер», засвоєне на морі. Але він відчував, що це недоречне, що цим він визнав би себе за нижчого, а куди ж це годиться, раз він хотів здобути її. Зрештою, так йому й гордість підказувала. «їй-богу, я не згірший за них,— казав він собі,— а що вони багато знають, то я теж можу їх дечого повчити». Але як тільки вона або її мати звертались до нього, називаючи його «містер Іден», Мартін забував про свою гордість і весь спалахував та сяяв з радості. Отже й він культурна людина, і обідає разом з товариством, про яке раніш тільки в книжках читав. Та він і сам немовби ставав героєм з книжки і зазнавав дивних пригод, що їх змальовано на друкованих сторінках оправлених томів. Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур — бо він більше нагадував ягнятко, аніж дикуна,— він сушив собі голову тим, як поводитись далі. Він зовсім не був смирним ягням, і не в його натурі, сильній і владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише в крайній потребі, а мова його дуже нагадувала його ж таки перехід з вітальні до їдальні: він раз по раз приставав, шукаючи в своєму багатомовному словнику відповідного слова; знайшовши ж, боявся, що не зуміє як слід його вимовити, інші знов слова здавались йому незрозумілими для цього товариства або брутальними й різкими. І весь час гнітила його свідомість, що така нескладність у мові робить його якимсь йолопом і не дає висловити те, що він почуває й думає. Його любов до волі повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комірця. Він був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, і творчий дух його був бунтівливий та завзятий. Його швидко опановували різні ідеї, що бились у породових муках, щоб набрати виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і здавна знайомі йому слова злітали з його уст. Щоб збутися лакея, що весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й вимовно: — Пау! На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але зараз же й опанував себе. — Мовою канаків[3] це означає «годі», «доволі». Так якось ненароком у мене вихопилось,— пояснив він. Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі: — Я прибув сюди на одному з тихоокеанських поштових пароплавів. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П’юджет-Саунду працювати, мов неграм. Вантажено «мішаний фрахт», коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру. — Та я на це не дивлюся,— поспішила сказати вона.— Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки. Обличчя йому спалахнуло. Він це зрозумів, як натяк ще на одну його хибу. — Так,— винувато промовив він,— кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті. Мартін був незадоволений, що сказав це. Він відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що. — То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулись на допомогу Артурові, чужій вам людині,— сказала Рут, помітивши його збентеження, хоч і не знаючи причини. Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові. — Та це дрібниці,— сказав він.— Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки, Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а декому з їхніх не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу... Він раптом спинився з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п’яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що зробив себе посміховищем, і почав ще завзятіш міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг говорити їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, але згодом навчиться. Цього Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом’якшуючи вирази, щоб вони його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін Іден спитав: — Що таке «триг»? — Тригонометрія,— відповів Норман, посміхаючись,— частина вищої «матики». — А що таке «матика»? — було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана. — Математика,— ну, арифметика,— пояснив той. Мартін Іден кивнув головою. На мить він зазирнув у безмежну, здавалося, глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутних реально форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, що вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього. Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам’ятав своє рішення. Уперше за цілий вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, виводячи на очі своїх слухачів те життя, яке знав. Він був за матроса на контрабандистській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді та прикрі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм улагіднювався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами. І поки він говорив, дівчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грів її. Вона дивувалась, як могла такою холодною прожити всі ці роки. їй хотілося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, що немов вулкан, так і клекотів силою і здоров’ям. Бажання це було таке сильне, що вона насилу стримувалась. Але водночас щось і відштовхувало її від цієї людини. Відштовхували ці подряпані, нечисті від важкої праці руки, на яких у шкіру в’ївся самий життєвий бруд, цей червоний слід від комірця, ці випнуті м’язи. Його вульгарність лякала її. Кожне вульгарне слово разило їй слух, кожен вульгарний випадок з його життя разив їй душу. І все-таки її тягла до нього, здавалося їй тепер, якась лиха диявольська сила. Усе, що було в її душі таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всі звичні уявлення. Життя, до небезпек якого він ставився з веселим усміхом, уже не виглядало справою поважних зусиль і отримань, а дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тішитись, але яку можна й віддати без особливого жалю. «Отже, грайся,— бриніло в ній.— Коли хочеш, пригорнись до нього, обійми його за шию». їй хотілося вичитати собі за ці легковажні думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурність — все те, що різнило її від нього. Вона озирнулась і побачила, що всі захватно дивляться на нього, слухають його, мов заворожені; вона впала б у розпач, коли б в очах у матері не прочитала той самий жах,— захоплений, але все-таки жах, і це додало їй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви,— породження зла. Її мати помітила це і не помилилась. І вона повірить матері й цей раз, як вірила завжди. Його вогонь уже не грів її, і страх перед ним уже не тривожив. Пізніше, сівши за рояль, вона грала йому — з таємним викликом, напівсвідомо підкреслюючи безодню, що розділяла їх. Її музика вразила Мартіна, приголомшила, як безжальний удар по голові; але хоч це ошелешувало й гнітило його, водночас воно якось і збуджувало. Він дивився на дівчину з побожним острахом. В очах у нього, так само як і в неї, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти її. Він був занадто вразливий і експансивний, щоб сидіти цілий вечір, спокійно споглядаючи цю безодню, та ще й під музику: мав-бо він душу, надзвичайно чутливу до музики. Вона впливала на нього, як міцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, опановувала йому уяву й заносила понад хмари. Жалюгідна дійсність переставала існувати, поступаючись місцем прекрасному і даючи волю окриленій романтичності. Звісно, він не розумів того, що грала дівчина. Це було геть не схоже ні на гупання по клавішах у дансингах, ані на грім духового оркестру. Але він знав про таку музику з книжок і брав гру дівчини мовби на віру, терпляче виловлюючи окремі такти простого танцювального ритму і дивуючись, що вони так коротко тривають. Тільки-но він схопить такий ритм і уява розпустить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорі звуків, що в них Мартін не міг розібратись, і уява, мов камінь, падає на землю. На мить йому спало на думку, чи не сміється вона з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і силкувався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але він відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Знайоме розкішне почуття охопило його. Ноги йому наче перестали каменем тяжити, сам він став якийсь одуховлений. Перед очима й навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видиві. Він заглядав у невідомі порти сонцем залитих країв, блукав по базарах серед дикунів, яких ще не бачило цивілізоване око. Він відчував пряний аромат островів, як це бувало теплими безвітряними ночами на морі, а то знов уже змагався в довгі тропічні дні з південно-східним пасатом: позаду в морську блакить поринають пухнасті від пальм коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Хуткі, мов думка, виникали й зникали різні картини. Одна мить — і він мчав на дикому коні по випаленій сонцем пустелі Арізони, ще мить — і він уже дивився крізь мерехтливу млу розжареного повітря на білу гробницю каліфорнійської Долини Смерті, а то враз починав веслувати серед напівзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонці, височіли велетенські крижані гори. Ось він лежить на кораловому острові під кокосовими пальмами, слухаючи ніжний спів прибою. Ось палає синім вогнем кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум’я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. То було жагучої тропічної ночі. Вдалині, на тлі зоряного неба, вимальовувався кратер вулкану, вгорі плив блідий серп півмісяця, а низько в небі горів Південний Хрест. Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, який торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий і живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради неї, і ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій. Рут, глянувши на Мартіна через плече, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видіння. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились, але вони здавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не мала та душа слів для виразу свого почуття. Тільки на мить побачила вона це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна та ще Браунінга[4], якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався їй на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і вона мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув’язненої душі, ні неотесаного парубка, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потиснув їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і сказав затинаючись: — Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього,— він розгублено глянув навколо.— До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і мені подобається... — Сподіваюся, ви ще до нас прийдете,— сказала дівчина, коли він прощався з її братами. Він насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов, — Ну, що скажеш? — запитав її Артур. — Дуже цікавий... І для нас — немов струмінь озону,— відповіла вона.— Скільки йому років? — Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий. «Виходить, я на цілих три роки старша від нього»,— подумала вона, цілуючи братів на прощання.
РОЗДІЛ III
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка