Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 3

Мартін іден роман

Сторінка3/55
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щипку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим. — Чудасія! — голосно вимовив він з острашливим подивом.— Чудасія!— мовив ще раз. І знов, уже пошепки:— Чудасія! Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. Сам у мрійному екстазі, він відновлював у пам’яті щойно пережите. Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, він рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, але яку в глибині душі сподівався колись таки зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув її руку, дивився їй в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що давали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він і гадки не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певний, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, що їх він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона — викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде і серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро та зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя. І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання — здобути й собі вічне життя. Він знав, що не гідний навіть воду носити для неї. Те, що він побачив її і розмовляв з нею цілий вечір, було чистим дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, не за якісь там його заслуги. Він не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релігійний настрій. Він став лагідним і смиренним, готовим до самозречення і самоприниження. У такому стані грішники йдуть на сповідь. Він теж відчував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що вій зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім інакша, ніж дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні високості, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою та розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі він ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя. Він похитувався, мов п’яний, і бурмотів: — Чудасія! Чудасія! Полісмен на розі підозріливо глянув у його бік і впізнав матроса. — Де це ти набрався? — спитав він. Мартін Іден вернувся на землю. Але він швидко пристосовувався до всяких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю оклигав і знайшовся, як бути. — От комедія! — засміявся він.— Я й не помітив, що балакаю вголос. — Ще трошки — і почнеш співати,— визначив його стан полісмен. — Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, і я першим трамваєм поїду додому. Він закурив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішов далі. — Оце штука! — стиха мовив він сам до себе.— Цей йолоп подумав, що я п’яний,— міркував він далі, посміхаючись.— Та й справді п’яний,— хоч ніколи не думав, що можна сп’яніти від жіночого обличчя. На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. В вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли. Він дивувався, ЩО вони цього не хотіли, бо ж ось цього вечора вони десь-інде розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих прихильників. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Він подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Але для чого людині дано мозок?— палко питав він себе. Те, що зробили вони, може й він зробити. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним постало його минуле, де на кожному кроці небезпека й відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося зазнати в життєвій школі. В усякому разі воно пішло йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться запізнати справжнє життя і перейти все те, що він уже перейшов. Гаразд. Поки вони матимуть той клопіт, він пізнаватиме іншу сторону життя, з книжок. Коли трамвай проходив рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін нагледів знайомий двоповерховий будинок, вподовж якого красувалась гордовита вивіска: «Бакалійня Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібного підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден добре його знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, він спіткувся об іграшковий візок, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць,— і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! — подумав він.— Жаліє ще яких два центи на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови». Намацавши клямку, Мартін увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Колись я таки наб’ю йому морду»,— часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Очі, жорстокі й хижі, як у ласиці, тепер дивились на Мартіна докірливо. — Ну? — спитав Мартін.— Чого? — Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері,— напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем,— а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим! Мартін хотів був відповісти, та передумав,— не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш картина ця подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням: — Ти що, привида вгледів? Мартін глянув йому просто в очі,— малі, мов намистинки, люті й полохливі,— і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці,— догідливі, улесливі й масні. — Так,— відповів Мартін,— я угледів привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо! Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі. — Тільки не грюкай дверима,— застеріг його містер Хігінботем. Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо. Містер Хігінботем переможно глянув на жінку. — Впився,— хрипко прошепотів він.— Я ж казав тобі, що він надудлиться! Вона покірливо хитнула головою. — У нього й справді блищать очі,— погодилась вона.— І комірця немає, а як ішов, надів. Але, може, й випив лишень якихось там дві чарочки. — Він ледве на ногах стоїть,— запевняв її чоловік.— Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої. — Та то він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок,— зауважила вона.— Там же темно. Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім’ї. — А я кажу тобі, що твій дорогий братик п’яний. Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка. — Кажу тобі, що це в нього від батька,— звинувальний тоном провадив містер Хігінботем.— І так само подохне десь у канаві. Ось побачиш... Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодились на тому, що Мартін повернувся п’яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання. — Еге ж, добрий приклад для дітей,— раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини. Часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила йому.— Коли ще раз прийде отакий, хай забирається відси. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб п’яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей...— Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт.— Так, деморалізував, інакше й не скажеш. Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою і далі шила. Містер Хігінботем знов узявся за газету. — Він заплатив за минулий тиждень? — гримнув господар поверх газети. Вона кивнула головою й додала: — У нього є ще трохи грошей. Коли він уже знову вибереться на море? Та, певно, коли витратить усе, що заробив,— відповіла їм вона. — Учора він їздив до Сан-Франціско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирав. — Усяка матросня, і туди ж! — чмихнув містер Хігінботем.— Перебирає! — Він казав про якусь шхуну, що мас пливти десь у далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей. — Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з возом,— сказав містер Хігінботем холодно.— Том кинув мене. Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано. — Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть більше, ніж я можу. * — Я ж казала тобі! — вигукнула вона.— Йому таки слід було більше платити. — Слухай, стара! — люто гримнув Хігінботем.— Тисячу разів казав тобі: не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє. — Та мені байдуже,— пробурчала вона,— але Том був порядний хлопець. Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство. — Якби твій братик не був такий ледацюга, він міг би їздити возом,— буркнув він. — Він же платить тобі комірне,— відповіла вона.— Та й він мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права чіплятися до нього. У мене теж можуть бути якісь почуття, дарма що я прожила з тобою сім років. — Ти сказала йому, що коли читатиме ночами, хай доплачує за газ? — спитав він. Місіс Хігінботем нічого не відповіла. її бунт ущух, дух зів’яв у стомленому тілі. А чоловік тріумфував. Він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували, вуха насолодно вловлювали її хрипке дихання. Любо йому було отак розчавлювати її, і тепер це давалося йому легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя,— бо ціла купа дітей та його безнастанне сікання висмоктали з неї всі сили. — Ну, то скажеш завтра,— промовив він.— А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерієн, хай вона завтра догляне дітей. Раз Том пішов, доведеться мені самому поїхати по крам, а ти торгуватимеш замість мене. — Та мені ж треба завтра прати,— насмілилась вона заперечити. — Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду аж о десятій. Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.
РОЗДІЛ IV
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка