Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 5

Мартін іден роман

Сторінка5/55
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


Прокинувшись другого ранку, Мартін з рожевих снів одразу перенісся в задушну атмосферу мила, брудної білизни, шарварку злидарського повсякдення. Не встиг він вийти з своєї кімнати, як почув плюскіт води, гострий оклик і звук ляпаса, що ним сестра засвідчила своє роздратування одному з численних нащадків. Плач дитини різонув його, мов ножем. Тут усе, навіть повітря, яким він дихав, гидке й нечисте. Як це все не схоже на красу та спокій дому Рут. Там панувало духовне, а тут саме низьке й матеріальне. — Іди сюди, Альфреде,— покликав він скривджену дитину і сунув руку в кишеню штанів, де були гроші. До грошей він ставився недбало, і в цьому теж виявлялася його широка натура. Він дав хлопчикові монету — чверть долара — і потримав його трохи на руках, щоб заспокоїти.— Ну, а тепер біжи купи собі цукерок та не забудь поділитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такі, щоб вистачило якнайдовше. Сестра, схилена над балією, підвела на мить розчервоніле обличчя і глянула на нього. — Досить було б і десяти центів,— сказала вона.— І завше ти такий, не знаєш ціни грошам. Дитина тільки об’їсться. — Нічого, сеструню,— весело відповів він.— Мої гроші самі знають собі ціпу. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував на добридень. Йому хотілося бути ласкавим до сестри,— серце в неї було добре, і вона по-своєму, він це знав, любила його. Щоправда, з роками вона поволі змінилася, стала якась дратівлива. Це, певно, тяжка праця, ціла купа дітей та вічна докучливість чоловікова так змінили її, гадав собі пін. Йому раптом спало на думку, що на ній полишають сліди і гнилі овочі, і брудна білизна, і засмальцьовані мідяки, що вона одержує за прилавком. Ну, ходи вже снідати,— грубувато сказала Гертруді», хоч у душі врадувана. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, найбільше вона любила Мартіна.— А я таки поцілую тебе,— додала вона, раптом розчулившись. Йона пальцями стерла піну спочатку з однієї руки, тнім з другої. Мартін обняв її за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволості та повсякчасної перевтоми. Вона відштовхнула його від себе, але він усе ж встиг помітити її сльози. Сніданок у печі,— поквапливо сказала вона.— Джім уже, певно, теж встав. Я сьогодні почала прати ще вдосвіта. Поїж та швидше забирайся з дому. У нас сьогодні нелегкий день — Том нас кинув, і Бернардові самому треба їхати з возом. Мартін з важким серцем пішов до кухні. Червоне обличчя сестри, і неохайний її вигляд так і стояли в нього перед очима. «Може, вона й любила б мене, якби мала на те час,— подумав він.— Але сердешна надривається на роботі. Ця тварюка, Бернард Хігінботем, примушує жінку і стільки працювати!» А проте він мимоволі почував, що є поцілунку її не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний. Протягом багатьох років вона цілувала його лише тоді, коли проводжала у плавання або коли він повертався. Але цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого і міцного дотику уст. Це був поцілунок знесиленої жінки, що від перевтоми забула навіть, як цілуються. Він пригадав, як до заміжжя вона могла танцювати цілу ніч після важкої роботи в пральні, байдужа на те, що така сама важка робота її чекає й завтра. І тут він знов подумав про Рут і про солодку свіжість, що мусить бути в її устах, як і в усій. її істоті. Її поцілунок, певно, іншій, як і потиск руки або погляд —міцний та щирий. Він насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, аж в очах потемніло; йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток і душа потонула в їхньому ароматі. У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, і його невиразне підборіддя, легковажність укупі з деякою нездарістю не обіцяли йому перемог у боротьбі за хліб насущний. — Ти чом не їси? — запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою.— Вчора, либонь, знов хильнув? Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли. — А я напився,— хвастовито сказав Джім і нервово засміявсь.— Набрався під зав’язку. А дівчину яку мав — чиста розкіш! Біллі довів мене додому. Мартін кивнув — це в нього був звичайний знак уваги, коли хто звертався,— і налив собі чашку літньої кави. — Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? — запитав Джім.— Буде пиво. Тільки коли прийде компанія з Темсколу, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкіш смак у роті! Він скривився і спробував кавою сполоснути рота. — Ти знаєш Джулію? Мартін похитав головою. — Це моя любка,— пояснив Джім.— Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб’єш. їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців. — В тебе я не одбив ще жодної,— байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки. — Ні, одбив,— заперечив Джім.— А Меггі? — Ніколи я по мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею по танцював. — А той вечір і наробив усе! — скрикнув Джім.— Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже доста. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захтів, вона одразу прибігла б до тебе. — Але я не захотів. То дарма. Я однак дістав одкоша.— Джім глянув на Мартіна з шанобливіш подивом.— Як це тобі вдається, Мирто? — Просто не звертаю на них уваги,— відказав той. — Тобто прикидаєшся, що тобі наплювати? — жваво випитував Джім. Мартін хвильку подумав, а потім сказав: — Може, це теж помагає, але я справді... не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить. — От шкода, що тебе вчора не було у Райлі,— вирвалося нараз у Джіма.— Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був там один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти вчора носився? — Був в Окленді,— відповів Мартін. — У театрі? Мартін відсунув тарілку й підвівся. — То що, підемо сьогодні на танці? — гукнув йому услід Джім. — Ні, навряд,— відказав Мартін. Він зійшов сходами і далі надвір, глибоко вбираючи а груди повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а під балаканини Джімової мало не збожеволів. Бували хвилині, коли він насилу стримувався, щоб не тицьнути його у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, ні далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища — людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз: сестра, гостріш дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя, ніс щось звичайне. Ніколи він не задумувався над ним, мов тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ,— цілком можливий, реальний, і в центрі його — жінку-квітку на ймення Рут. І одразу відчув гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія. Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хто зна — бібліотека для неї місце цілком відповідне, тож, може, він там її спіткає? Він не знав організації бібліотек і все снував уздовж нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, але заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму! У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи їх сторінки, зачудовано вдивлявся в якісь формули й креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову — він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов від полиць. Здавалося, книжки ось-ось натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся — чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати це все. Тоді він пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші. Отак ішов він далі, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, попри ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочено видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він знайшов Боудичів «Довідник мореплавця», книжки Лекі й Маршалла[5]. Так, він вивчить навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут видалась йому зовсім близькою. Зробившись капітаном, він зможе одружитися з нею, звісна річ, якщо вона згодиться. А хоч і не згодиться, він однаково завдяки їй стане порядною людиною і покине пити. І раптом згадав він про страхувача й судновласника, двох хазяїв, яким повинен служити капітан: адже кожен з них — той з одних міркувань, а той з протилежних,— може погубити його. Він глянув по кімнаті і, побачивши тисячі томів, заплющив очі. Ні, годі з нього моря. Сила криється тут, у цій безлічі книжок, і коли він має досягти чогось великого, то саме на суходолі. До того ж капітанові не вільно брати у плавання свою дружину. Минув полудень, надходив вечір. Забувши про їжу, Мартін усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товаристві. Крім вибору кар’єри, його непокоїло одне Просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дівчиною і вона запросить тебе заходити до неї, через скільки днів можна це зробити? Але коли він таки натрапив на потрібну полицю, то все одно даремно шукав там відповіді. Його приголомшила складність світського етикету, і він заплутався у правилах обміну візитівками. Пароніті, він дав спокій пошукам. Хоч він і не знайшов чого, чим цікавився, зате зрозумів, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати її, треба було б йому ще одне життя. Ну, що, знайшли те, що вам треба? — спитав чоловії., що сидів за столом, коли Мартін зібрався йти. - Так, сер,— відповів той.— У вас тут чудова бібліотека. Чоловік кивнув головою. Будемо раді бачити вас тут частіше. Ви моряк? - Так, сер,— відповів Мартін,— Я ще прийду. «Звідки він знає, що я моряк?» — питав він сам себе, спускаючись сходами. Опинившись на вулиці, він перший квартал ступав рівно, випробовуючись, і якось незграбно, а потім, замислившись, ізнов пішов своєю звичайною ходою, трохи перевальцем.
РОЗДІЛ VI
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка