Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 6

Мартін іден роман

Сторінка6/55
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55


Тривожний, схожий на голод, неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, яка з несподіваною силою захопила своїми ніжними руками все його життя. Але відвідати її у нього не вистачало духу. Він боявся прийти занадто скоро після запросин і порушити ті приписи, що звуться етикетом. Цілі години він просиджував в Оклендській та Берклейській бібліотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду й Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині і щотижня сплачував за це містерові Хігінботему п’ятдесят центів. Але книжки, які він перечитував, тільки збільшували його неспокій. Кожна сторінка тих книжок була просвітом у царство знання, і що більше він читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився від своєї непідготовленості. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. І так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Свінберна він прочитав не тільки те, що дала йому Рут,— він прочитав і все зрозумів у «Долорес». «А Рут, певно, не розуміє цього твору,— подумав він.— Та й як могла вона зрозуміти його, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою, піднесеністю, в які той убирав найбуденніші життєві явища. Вражала його Кіплінгова залюбленість у життя і тонке розуміння людської психології. «Психологія» — було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав собі тлумачного словника, чим підірвав свої поточні фінанси і прискорив день відпливу для здобуття нових. Та й розгнівив містера Хігінботема, котрий волів би одержати ці гроші як комірне. Удень Мартін не насмілювався ходити там, де жила Рут, але зате вночі, немов злодій, снував коло дому Морзів, крадькома поглядаючи на освітлені вікна, і навіть стіни, що оточували її, були йому любі. Кілька разів він мало не наскочив на її братів, а то якось пішов по вулиці слідом за містером Морзом і при світлі ліхтарів вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека, коли б він міг вихопитися і порятувати її батька. Одного вечора його було нагороджено — у вікні другого поверху промайнула тінь Рут. Він бачив тільки її голову, плечі й підняті вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачіску. Це тривало одну мить, але й цього було досить, щоб уся кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дівчина опустила штору. Але тепер він знав, де її кімната, і відтоді цілі години простоював у затінку дерева по той бік вулиці, випалюючи безліч цигарок. Раз удень він побачив, як її мати вийшла з банку, і ще раз упевнився, яка величезна безодня відділяла Рут від нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Він же й разу в житті не був у банку і думав, що такі установи відвідують тільки дуже багаті й могутні люди. В певному розумінні він зазнавав цілої моральної революції. її чистота, тілесна й духовна, викликала в ньому переможну жагу до охайності. Він повинен це осягти, якщо хоче бути гідним дихати ОДНИМ з нею повітрям. Він чистин зуби, а руки шкріб кухонною щіткою, аж поки побачив в аптечній вітрині щіточку на нігті і здогадався, для чого вона. Коли він купував її, продавець, глянувши на Ного нігті, запропонував і пилочку; отже, він придбав ще одно туалетне приладдя. У бібліотеці він переглянув про гігієну тіла і невдовзі дуже вподобав облипатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джіма і завдало мороки містерові Хігінботему, який не співчував таким великопанським витівкам і серйозно почав подумувати, чи не стягувати йому з Мартіна ще в платню за воду. Далі Мартін звернув увагу на свої зім'яті штани. Набивши око в цьому ділі, він тепер одразу ж помітив, що в робітників на колінах завжди мішки набігають, а в людей з вищих кіл зверху донизу йде пряма складка. Зміркувавши, що тут і до чого, він пішов до сестри на кухню і розшукав праску та дошку до прасування. Попервах йому не пощастило, бо він спалив свої штани і мусив купити нові, чим ще більше наблизив день відплиття. Однак у ньому відбувалося глибше перетворення, аніж прості зміни в зовнішньому вигляді. Він ще курив, але пити кинув. Досі він вважав, що кожному чоловікові годиться випивати, і пишався тим, що не здавався навіть, коли інші вже падають під стіл. Спобігаючи принагідно товаришів-матросів, що їх у Сан-Франціско було чималенько, він, як і раніш, частував їх, але собі просив лише кухоль неміцного пива або імбирного елю і добродушно зносив їхнє глузування. Коли вони вповні набиралися, Мартін стежив, як прокидався в них звір, і дякував богові, що він уже інакший, ніж вони. У вині вони шукали забутій, а коли впивалися, тупі й каламутні душі їхні ставали наче боги, і кожна вільно раювала в світі п’яних марень. Мартінові ж не потрібні вже були міцні напої. Він пізнав нове, глибше сп’яніння. Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов і прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу міріадами незнаних бажань, почуття власної чистоти, від якого здоров’я його розквітло ще пишніше, і все тіло аж бриніло радістю існування. Одного разу Мартін пішов до театру, сподіваючись випадково побачити там Рут, і з балкона другого яруса справді таки її побачив. Вона проходила в партері з Артуром і ще з якимось юнаком в окулярах, з кучмою кучерявого волосся. Незнайомець одразу збудив у ньому тривогу й ревнощі. Вона сіла в перших рядах, і мало що він бачив того вечора, крім струнких плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. Зате інші в театрі бачили більше, і, розглядаючись час від часу, Мартін завважив у передньому ряді, крісел за десять убік, двох дівчат, які пускали йому бісики очима. Раніше він легко дивився на такі зальоти, і не в його вдачі було відкидатися знайомств. Ще не так давно він би відповів дівчатам теж усмішкою, підохочуючи до дальшого знайомства. А тепер усе змінилося. Правда, він усміхнувся, але одразу ж відвів очі і навмисне більше на дівчат не дивився. Але кілька разів, забувши вже про них, випадково ловив очима їхні погляди. Не міг він за один день відмінитися повністю, не міг притлумити в собі й природної добродушності,— тож у такі моменти відповідав дівчатам теплою дружньою усмішкою. Для нього тут не було нічого нового. Він знав, що вони ведуть з ним звичайну жіночу гру. Але тепер йому було не до них. Там унизу, в перших рядах партеру, сиділа едина в світі жінка, така відмінна від дівчат його класу, для яких у його серці лишився тільки жаль і смуток. Він щиро хотів, щоб вони мали бодай крихту її добрості й краси, і нізащо не образив би їх за їхнє загравання. Воно не тішило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Він знав, що якби належав до кола Рут, ці дівчата не наважилися б загравати з ним. При кожному їхньому погляді він відчував, як його хапають чіпкі пазури його класу і тягнуть униз. Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме в театру. Біля входу завжди багато людей, і, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, щоб вона його не помітила. Він вийшов один з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з’явилися ті дві дівчини. Він зрозумів, що воші шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, яка вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він і, змішавшися з юрбою, пішли в його напрямку. Одна з них легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Вона була струнка і смаглява, з визивно-чорними очима. Ці очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим. — Привіт! — гукнув він. Це слово вихопилось у нього само собою — бо ж і часто ми мовляв він його при таких спітканнях. Та й те, що сам мі вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись і на кіно. Чорноока дівчина усміхнулася задоволено й весело і охоче сповільнила ходу, а її подруга, що йшла з нею під руку, захихотіла, сама теж не від того, щоб зупинитись. Мозок Мартінів запрацював блискавично. Ні, він нізащо по допустить, щоб Рут побачила його з цими дівчатами. І цілком просто, наче так і годиться, він підступи а до чорноокої і пішов поруч дівчат. Тут він не почувався ані незграбно, ані скуто. Був як дома і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше знайомляться при такого роду пригодах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, і ведучи за собою приятельку, гукнула: — Стривай, Біле! Куди так хутко? Ти що, хочеш утекти від нас? Він спинився і, сміючись, повернувся до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг би бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і він міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевне мала тут пройти, бо до її дому дорога в цей бік. — Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, мішаючи на чорнооку. — А це вже спитайте її саму,— відповіла та, знову насміявшись. — Ну, то як? — звернувся він до смаглявої. — А ви хіба сказали нам своє ім’я? — одрубала дівчина. — Та ви мене й не питали,— усміхнувся він.— А втім, ви як стій вгадали. Мене звуть таки Біл. — А, ну вас!— Вона палко й визивно глянула йому в очі.— Ні, направду, скажіть. І знов глянула на нього. З очей її промовляли всі століття жіночості, відколи стать виникла. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати її потягу, і йому були приємні ці палкі погляди. О, він знав їх усіх, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легкого життя і палко жадали знайти бодай одробину щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність вічної праці, або чорна відхлань занепаду, куди провадила краще оплачувана, але жахливіша дорога. — Біл,— повторив він.— їй-богу. Біл, і ніяк інакше. — А не брешете? — не повірила дівчина. — І зовсім не Біл,— докинула друга. — А ви звідки знаєте? — запитав він.— Ви ж раніш ніколи мене не бачили. — Дарма. І так видно, що ви нас дурите. — Направду, Біле, як вас звати? — не вгавала перша. — Хай буде Біл,— заявив він. Вона жартівливо поплескала його по плечі: — Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь! Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі. — Давно з консервного заводу? — спитав він. — А відки ви знаєте?.. Ой леле, він, певно, хіромант! — вигукнули дівчата. І, поки він перекидався з ними плитними жартами, перед очима його душі враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе ж устигав стежити за людським потоком з театру. І от в освіті ліхтарів він побачив її, що йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат, з їхньою вбогою претензією на смак у крикливому вбранні, з їхнім жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом,— дешевими стрічками й обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив: — Прокиньтесь, Біле. Що з вами? — Ви щось мовили? — Та ні, нічого,— відповіла чорнява дівчина, труснувши головою.— Я тільки хотіла сказати... — Що саме? — Що добре було б, якби ви знайшли для неї якого хлопця...— вона показала на свою подругу.— І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави абощо. Він раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже по різкий був перехід від Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоїть вище цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але ні разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли мого. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він що гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшою вимагати й від життя; але, звісно, не в такому товарне ті. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. її очі обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Попи кликали до ницих виснажливих утіх, що в кінці їх стояла могила. А ті янгольські очі — надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск її душі і своєї. — Ваша програма має один недогляд,— сказав він,— Мені треба йти на побачення. В очах дівчини промайнуло розчарування. — Певно, до хворого приятеля?— ущипливо зауважила вона. — Ні, на справжнє побачення...— він затнувся,— з дівчиною. — Ви мене не дурите? — спитала вона суворо. Він глянув їй в очі і відповів: — Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? І ви досі мені не сказали, як вас звуть та де ви живете. — Лізі,— уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом.— Лізі Конолі. А живу я на розі П’ятої та Маркет-стріту. Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів: — У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!
РОЗДІЛ VII
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка