Пошук по сайту


Мартін іден роман - Сторінка 7

Мартін іден роман

Сторінка7/55
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   55


Минув уже цілий тиждень, відішли Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився на повторні відвідини. Кілька разів він був набирався духу піти, але тим часом його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніша пора на відвідини, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок та колишніх товаришів і не придбавши собі нових, він не мав ніякого вибору і міг лише читати й читати. Ті довгі години, що віддавав він на читання, зіпсували б із десяток звичайних людських очей. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Крім того, мозок його був наче незаймана земля,— незаймана все життя для абстрактних думок, і тепер готова до посіву. Не стомлений науками, мозок його вгризався в книжкове знання гострими зубами, що не звичні були випускати здобичі. Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття,— так далеко лишилися позаду старе його життя та світогляд. Але йому дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні цілі роки спеціальних студій. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра вкрай сучасного, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля[6], але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому хибності поглядів іншого. Він розгубився, а проте тим більш хотів усе знати. Він хапався водночас і за економіку, і за промисловість, і за політику. Якось проходячи Сіті-Гол-парком, він побачив юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко сперечались про щось. Він підійшов ближче і тут уперше почув мову народних філософів. Один з них був просто волоцюга, другий — профспілковий агітатор, третій — студент-правник, решта — охочі до дискусій робітники. При цій нагоді Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що в суспільній філософії є протилежні течії. Він почув сотні нових для термінів — з тих галузей знання, що про них ще не міг вичитати. Тим-то йому важко було стежити за послідовністю доказів, і він міг лише здогадуватися, що ховалося за цими дивними виразами. Поміж інших були тут чорноокий кельнер з ресторану, що виступав, як теософ, член профспілки пекарів — агностик, один дід, що вразив усіх чудною філософією, за якою «все, що існує,— справедливе», і ще інший дід, котрий безперестанку провадим про космос, про атом-батька й атом-матір. В парку Мартін Іден вибрався через кілька годин якийсь аж запаморочений і негайно побіг до бібліотеки — довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам’ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємну доктрину» пані Блаватської[7], Поступ і бідність», «Квінтесенцію соціалізму», «Боротьбу між релігією та наукою». На своє нещастя, він почав а 'Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Він сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Йому доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам’ятав їх значення і мусив заглядати знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. Але все-таки він нічого не розумів. Нін читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, та хоч як напружував мозок, так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і вляглася долі, наче судно в хитавицю. Тоді він вилаявся всмак, пошпурив «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати. Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та знарядь до мислення. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам’ять усі незнайомі слова. Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від простіших поетів, де кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і тут знаходив її. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала йому мозок для майбутньої більш важкої роботи. Сторінки його пам’яті були порожні, і він легко, без жодного зусилля запам’ятовував строфи за строфами, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча[8], що стояли поряд на бібліотечній полиці. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше напався на поезію. Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязним помахом. Тим-то Мартін і зважився раз на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві декілька вибраних книжок і, коли той штемпелював його картки, пробурмотів: — Слухайте, я б хотів одну річ запитати у вас. Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на нього. — Коли ви познайомитеся з дівчиною і вона запросить вас до себе, то за скільки днів можна прийти? У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини. — По-моєму, коли завгодно,— відповів бібліотекар. — Ні, бачите, це не так просто,— заперечив Мартін.— Вона... я... ну, розумієте, її може вдома не бути. Вона вчиться в університеті. — Ну, тоді ще раз зайдете. — Ні, бачте, я не зовсім так сказав,— засоромлено признався Мартін, вирішивши цілковито здатися на ласку співрозмовника.— Я простий собі хлопець і ніколи не бував у товаристві. Ця дівчина зовсім не така, як я, а я зовсім не такий, як вона. Може, ви думаєте, що я клею дурня?— раптом запитав він. Ні, ні, що ви! — запротестував бібліотекар.— Правда, наше запитання не в компетенції моєї роботи в довідковому відділі, але я охоче допоможу вам. Мартін захоплено глянув на нього. — От якби я вмів так шкварити, все було б гаразд,— мовив він. — Прошу?.. Я хочу сказати, що хотів би говорити отак, як ви,— i до ладу, і ввічливо, і взагалі... А! — порозуміло мовив бібліотекар. Отож коли найкраще зайти? Удень... тільки щоб її«' народ самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю? — Знаєте що,— сказав бібліотекар, посміхнувшись. Поговоріть з нею по телефону і з’ясуйте це. — Так я й зроблю,— відказав Мартін і, забравши книжки, рушив до виходу. На порозі, однак, він обернувся й спитав ще:— Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, з міс Лізі Сміт,— як треба сказати: «міс Лізі» чи «міс Сміт»? — «Міс Сміт»,— авторитетно заявив бібліотекар.— Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче. Так Мартін Іден розв’язав свою пекучу проблему. Приходьте, коли хочете. Я завжди дома під вечір,— відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, вили можна принести взяті книжки. Вона сама відчинила йому двері, і її жіноче око одразу помітило випрасувану складку на штанях і якусь невловиму загальну зміну в ньому на краще. Особливо її вразило його обличчя. Від Мартіна просто пашіло здоров’ям, І сила ця, перехлюпуючи через вінця, сягала аж до неї. Вона знов відчувала бажання пригорнутись до цього юнака і знов здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього так само — аж замлоїлось у голові від розкішного почуття, коли вона, вітаючись, тисла йому руку. Різниця була лиш та, що вона зовні не виявила збентеження, а він почервонів по самі вуха. Він пішов за нею усе тою самою незграбною ходою, що й перше, і так само перевальцем. Коли вони вже сиділи у вітальні, він відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це вона підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спершу вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Вона часто думала про це після першої їхньої зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Він був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але цей жаль не мав у собі нічого образливого, а радше — щось материнське. Та й хіба міг це бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий страх, а її серце й розум повнились чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикала до нього. Вона й гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала Рут і того, що почуття, яке він збудив у ній, то вже й є кохання. їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним як незвичайною людською постаттю, різнорідно й незмірно обдарованою,— і вона вважала, що це звичайна людяність. Вона не розуміла, що прагне його,— але з ним було інакше. Він знав, що її кохає, і за все життя нічого так не прагнув, як тепер її. Він любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили у нього з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Йому здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився! Коли він дивився на неї і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова,— бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її уста, притулити до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як ото цілують, окрайчик божих шат. Він не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим шиєм, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Мартін і гадки не мав, скільки мужності й жаги було у його погляді і як глибоко він її бентежить, її цнотлива підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшись, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів, аж мусила на нове нітрати уламки перерваної розмови. їй завжди легко було і 'опори ги, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайні особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стринож па. Ллє ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її! Увесь час вона не спадала з думки, як допомогти б йому, І все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему. — Чи не можете ви мені дати поради в одній справі? — вів він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому аж ледь не вискочило.— Пам’ятаєте, минулого разу я казав, що по можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів, що досі читав не те, що треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, то щось геть інше, аніж ті, що у вашому домі. А я ж тільки до них і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що це нахвалки,— я не такий, як ті, з ким був я токмився. Не те щоб я був кращий за матросів чи там ковбоїв — бо я був і ковбоєм один час,— але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і... ну... та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх... — А тепер, отже, що я маю на думці. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе,— мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі,— ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього, і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою, пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли на зустріч своїй матері, щоб поцілувати її? Це найкраще, що я побачив за ціле життя. А бачив я багато дечого,— далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати, і я хочу бачити більше, тільки тепер я хочу бачити по-новому. — Але щось я ніяк не почну про головне. Отже, так: я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Шиття — то щось більше, аніж лише надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. Тільки от як цього домогтися? З чого починати? Я ладен власним горбом оплатить дорогу до цього нового світу, бо треба вам знати, що як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звернутися, а я більше не маю з ким порадитись... от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був... Голос у нього зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах ніколи вона не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити й хто зна що, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Та й те ще — її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте вона відчувала силу навіть у наосліпних зусиллях його мозку. Цей юнак здавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття. — Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона,— Нам потрібно освіти. Спершу початкова школа, тоді середня, а далі університет. Але на це треба гроші,— зауважив він. — Ай правда — я про це не подумала,— відказала вона.— Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам? Він похитав головою. — Батько й мати померли. Є дві сестри,— одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший — але вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, в останній, акробат,— мандрує з цирком. І я такий самий, як попи. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. От аби тільки знав, з чого починати. — Я гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите...— вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася,— не зовсім правильно! Обличчя в нього спалахнуло й укрилося потом. — Я знаю, що часто пускаю такі слівця, що ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію... казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, але я не певен, як їх вимовляти, тож і не вживаю. — Річ не в тім, які слова ви кажете, а в тім, як ви їх скажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас обранити. — Але ж ні, ні!— вигукнув він, благословляючи в душі і і добрість.— Випалюйте. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого. — Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Нам треба попрацювати над своїм словником. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись. Коли вона підвелася, йому пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся зі свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти. — До речі, містере Ідене,— спитала вона вже від дверей,— що таке «надудлюватись»? Я це слово почула під вас. — Надудлюватись? — засміявся він.— Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п’янієте. — І ще одне,— засміялась вона й собі.— Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно віддає вашу думку. — Я не зовсім добору... — Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п’янієте». Хіба ж то я маю п’яніти, саме я? — Ну, та кожен може сп’яніти. — Атож, звісно,— посміхнулась вона.— Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп’яніти» — ось це звучить нормально. Принісши граматику, Рут підсунула свого стільця ближче до Мартіна,— тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй,— і сіла поруч нього. Вона розгорнула книжку, і голови їхні зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Коли, однак, вона почала пояснювати відміни дієслів, він забув про неї. Ніколи він не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його. Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все життя він тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась попа йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, щоб уникнути дотику, який проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.
РОЗДІЛ VIII
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   55



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка