Пошук по сайту


ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури - Передмова 1

Передмова 1

Сторінка7/84
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   84

ЛЕКЦІЯ 2 Регіональна типологія світової культури


1.Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури

2. Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічноафриканський; латиноамериканський) та їх характерні риси

1. суть і ХАРАКТЕРНІ ОСОБЛИВОСТІ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ТИПОЛОГІЇ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ


Під типологією в сучасній науковій літературі розуміють метод розчленування систем досліджуваних об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої моделі. Цей метод використовується з метою порівняльного дослідження об'єктів і суттєвих ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів. В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку:

а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя);

б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Головними інструментальними термінами цієї лекції є "регіональна культура" та "культурний регіон". Тому на початку визна-

21

чимо їх змістовне навантаження. Регіональна культура — поняття, що виражає одиницю індивідуальної різноманітності світової культури, в якій зафіксовані неповторні властивості процесів її розвитку в їх обмеженій просторово-часовій заданості. У спрощеному означенні — це тип культури, специфіка якої зумовлена конкретно-заданими локально-обмеженими географічними межами.

Особливості регіональних культур формувалися під впливом різноманітних факторів, роль і значення яких змінювалися у процесі становлення культури. До таких факторів відносять: природно-біологічний (тобто своєрідність процесів адаптації людини як біологічного виду, її боротьби за виживання); географічний, який акцентує на ролі ландшафту і кліматичних умов; етнічний, пов'язаний зі специфікою формування етносів або етнічних спільностей.

Особливо наголосимо на етнопсихологічному факторі, значення якого до недавнього часу не бралось до уваги або недорці-нювалось. Цей фактор має справу з глибиннішими характеристиками тієї чи іншої історико-культурної спільноти (народ, етнос, нація тощо).

Етнопсихологічні відмінності в культурах народів світу конкретизується у феномені ментальності (близь*кі за значенням поняття "народна душа", "дух народу", "національний характер"). Поняття "ментальність" використовується здебільшого тоді, коли намагаються наголосити на специфіці культури, акцентувати на внутрішньо-зумовлених, суб'єктивно-виражених характеристиках буття культури і людини у ній. Тому ментальність часто розглядають як цілісність духовно-психічного житття конкретно взятого суб'єкта (особа, спільнота) в конкретному культурному просторі. На практиці ментальність репрезентує особливий тип мислення, який виражає життєві установки людей, стійкі зразки світу, емоційні переваги, властиві певній спільноті та культурній традиції. Так, уже стали стереотипними твердження про "темпераментність італійців", "холодність англійців", "впертість фінів", пристрасть українців до сала, англійців — до вівсянки, італійців — до спагетті. У всіх наведених прикладах ми маємо справу з особливостями різних національних менталітетів.

Велике значення мають також фактори соціального характеру. Відмінність соціальних умов, за яких складалася та чи інша історико-культурна спільнота, особливості її історичного шляху, безумовно, позначились на культурі. З плином історичного часу велику роль у культурному житті народів починає виконувати політичний фактор, утворення держав і встановлення кордонів. Виникнення самостійних держав сприяло зростанню самосвідомості народів, розвиткові внутрішніх творчих імпульсів культури, що прискорювали формування традицій, мови, особливостей мистецтва, світогляду кожного з них. Зазначені фактори сприяли народженню величезної кількості самобутніх культур. Введені до

22

єдиного світового історико-культурного процесу, вогіи об'єднуються поняттям "світова культура".

Для того щоб виокремити неповторність культурного розвитку певної спільноти, своєрідність її культурних характеристик та історичного досвіду, використовують, насамперед, поняття "самобутність". У ньому поєднуються об'єктивні та суб'єктивні сторони буття, внутрішнє і зовнішнє, окреме і загальне, діяння і свідомість, сталість і динаміка. Умовою збереження самобутності є досягнення культурою того рівня зрілості, коли вона оформлюється як стійка цілісність. Формування цілісності культури — процес тривалий і складний, для нього характерні дві протилежності: з одного боку, спадковості й традиції, а з іншого — новації та критичне переосмислення того, що залишено попередніми поколіннями. Розкриваючи їх суть, наголосимо, що створення і примноження духовних цінностей неможливе без врахування попереднього багатовікового досвіду, традицій, без успадкування досягнень, накопичених за всю історію розвитку культури. Без традицій неможлива історія будь-якої країни. Вони фіксують суспільно значущі досягнення думки і моральності, утворюють історичні корені сучасного існування народу, його буття. Відмовитись від них повністю — означає позбавити народ перевіреної історією орієнтації, розірвати встановлені зв'язки з навколишнім світом. Традиція, за природою, є носієм і ядром усього стабільного, найхарактернішою, оскільки в ній зафіксовані "програми" людської діяльності, подібно до генетичних програм популяцій. Вони орієнтовані на суттєво важливі для виживання цих спільнот стійкі, стабільні властивості як природного, таїГ і етносоціального середовища. Без них і поза ними неможливе відтворення культури.

Іншою стороною цього процесу є опанування новими формами й елементами культури, їх узгодження з тим, що створене в межах культури традиційної. Це передбачає взаємодію і взаємну трансформацію старого і нового, а в ідеалі :— їх гармонійне поєднання. Підсумовуючи, зазначимо, ідо в понятті самобутності фіксується і самостійність, і специфіка суспільства; не лише спадкоємність, яка через традицію забезпечує зв'язок минулого зі сьогоденням, а й відповідна орієнтація на майбутнє.

Формування тієї чи іншої культури ніколи не відбувається ізольовано, вона є наслідок постійної взаємодії. Виділимо такі основні типи культурної взаємодії. Це культурна інтеграція, коли те, що було спільним для інших культур, стає спільним і для цієї культури; акультурація, сутність якої полягає в тому, що вирішальна частина чужої культури стає для іншої культури своєю. Процес, що веде до зменшення різниці культурного надбання, але не обов'язково охоплює суттєву частину культури, слід відрізняти від акультурації, що означає зближення. Зближення можна вбачати у будь-якому знайомстві одного народу з досягненнями куль-
23
тури іншого (наприклад, внаслідок перекладу художніх творів). Зближення може перейти через акультурацію в консолідацію, коли різне стає єдиним.

Асиміляцію можна розглядати як частковий випадок консолідації, специфічний, за однобічністю: коли культура певної спільноти повністю втрачає особливості, розчиняючись в іншій, а інша практично якісно не змінюється від цього.

Позитивне значення для людства мають лише такі інтеграційні процеси, процеси взаємодії та взаємообміну, які поряд з утвердженням універсальних, загальнолюдських цінностей не заперечують збереження і розвиток особливого, самобутнього-у кожній культурі.

Незважаючи на всі відмінності, які відрізняють одну культуру від іншої, їх об'єднує єдина людська природа культурних носіїв, введення до загального світового історико-культурого процесу і необхідність вироблення на цій основі спільних духовних засад усієї світової культури, орієнтованих на загальнолюдські цінності. У світі немає і не було жодної культури, яка б цілком "випадала" зі світової культури і водночас не мала індивідуально-неповторних рис. Це — обов'язкова умова наукового розуміння законів розвитку культури, оцінки її своєрідності та внеску в культурний прогрес людської цивілізації. Було б неправильним абсолютизувати один з цих моментів, не беручи до уваги іншого. У цьому і полягає діалектика загального й особливого в культурі людства загалом і в кожній окремо взятій культурі зокрема.

Регіональний підхід до вивчення світової та вітчизняної культури дає змогу краще зрозуміти: єдність і багатоманітність культури світу; феномен і механізм творення культурної самобутності; взаємодію і взаємовплив різних (етнічних, національних, регіональних) духовних світів нашої планети.

Основним поняттям в аналізі регіональної культури виступає "культурний регіон". В найбільш загальному значенні під культурним регіоном розуміють велику групу історично пов'язаних між собою культур. Народи, які населяють той чи інший географічний регіон, встановлюють між собою стійкі економічні, політичні й духовні зв'язки, виробляють спільні форми життя і звичаї, оскільки проживають в однакових природно-кліматичних умовах. Все це веде до утворення подібних рис у їх культурах, що і визначає специфіку кожної з конкретних регіональних культур. Конкретніше, культурний регіон — це своєрідна єдність етнічних і національних духовних характеристик, що виявляє себе у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зразків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад.

У сучасній культурології найпоширеніші дві класифікації культурних регіонів світу, які випливають з визнання єдності та ба-

24
гатоманітності світової культури. Перша, загальніша, здійснює поділ світової культури на культури Заходу і Сходу. Поняття "Схід" і "Захід" при цьому не мають чітко визначеного смислу. Найчастіше під Сходом розуміють Азію, а під Заходом — Європу та Північну Америку. Проте Схід і Захід — не лише географічні поняття, а й різні типи культур, духовності, різні шляхи, способи людського буття у світі.

У широкому значенні Захід — це сфера буття європейської культури, ділянка поширення і визначального впливу християнської та античної системи цінностей. Головними імперативами європейського культурного розвитку визнаються особистість, науково-технічне освоєння і перетворення природи. У чіткішому смислі Захід —^ це Західна Європа в її історичних межах, що розділена на романський і германський світи.

Поняття "Сходу", східного типу культури складніше (аніж Захід) у зв'язку зі своєю внутрішньою, змістовнішою неоднорідністю. Так, виділяють буддійський Схід, Схід арабо-мусульмансь-кий, Схід індуський; єврейсько-іудейський; дослідники акцентують на великих відмінностях у способах життя народів Індії, Китаю, Японії, Ірану, а культура Заходу інтегрована однією релігією — християнством (хоча й поділяється на низку різних конфесій), та й несхожість за типом життя і поведінки на Заході не так кидається у вічі, як на Сході. Незважаючи на багатоплановість і багатозначність поняття Сходу, під властиво Східним типом духовності все більше розуміють шлях людського буття, який грунтується на діалозі буддійського світоставлення з індуїзмом, а також даосизмом і конфуціанством. Відтак типова культура Сходу може бути окреслена метакультурою далекосхідного регіону, в якому відбулась зустріч і дивне переплетіння самобутніх духовних світів Індії та Китаю, а також культур, що історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін. Основними якісними характеристиками Східного типу культур є: природність, фаталізм, невідворотня віддяка (карма), віра у реінкарнацію (перевтілення).

Культурні світи Заходу і Сходу здебільшого порівнюються за схемою дослідження М.Вебера (1864—1920). Видатний німецький культуролог (економіст, філософ, соціолог), зіставляючи східні та західні релігії, виявив численну низку смислових антиномій: так, якщо Захід — демократія (свобода, рівність), то Схід — деспотизм; якщо Захід — аскеза, то Схід — містика; Захід — наукове знання, раціональність, Схід — інтуїція, вживання у світ; Захід — динамізм, розвиток, Схід — непорушність, стабільність; Захід — модернізація, інновативність, Схід — традиційність, -ритуал; Захід — "логос", Схід — "дао"; Захід — індивідуалізм, особистість, Схід — колективізм, держава; Захід — активне техніко-технодогічне перетворення світу, Схід — досягнення гармонії з природним середо-
25
вищем проживання і медитація; Захід — капіталізм, буржуазність, Схід — комунізм, безкласове суспільство; Захід — ринок, Схід — базар та ін.

Поділ культур на східні та західні фіксують не тільки їх територіальне розташування, а й характеристику методів і способів пізнання світу, ціннісної орієнтації, основних світоглядних установок, суспільно-економічних і політичних структур.

Упродовж тривалого часу проблема "Захід-СхіД" висувалась і розв'язувалась з погляду європоцентризму. Звісно, що всі досягнення східних народів сприймались і оцінювались через імперативи цінностей Західної цивілізації, що у свою чергу наклало тавро "меншовартісного" (варварського, відсталого, провінційного) на культурні здобутки Сходу.

На сучасний момент домінує погляд, згідно з яким Захід і Схід є не цищою і нижчою сходинками культурного прогресу, а двома цілком унікальними шляхами духовного розвитку людства, які не стільки заперечують один одного, а радше взаємодоповнюють і взаємозбагачують світову культуру. Зокрема, вплив Заходу виявився насамперед у сфері цивілізації — техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід можна спостерігати у духовній сфері, виявленні великого інтересу до східної філософії, релігії, етики.

Окремо скажемо про мусульманську культуру. Як уже зазначалось, у широкому смислі Схід тотожний Азії, а отже, охоплює і мусульманську культуру. Проте слід пам'ятати, вдо мусульманська культура сформувалась на межі Заходу і Сходу і містить у собі риси як першого, так і другого.

Подібна доля випала і слов'янській, зокрема українській культурі. Геополітичне розташування між Заходом і Сходом визначило4 її "межовий характер". Однак належність до християнського культурного кола все ж таки вказує на домінанту європейського генокоду, західної основи та спрямування.

Окрім широкомасштабних регіонів ("Схід" і "Захід"), виділяють і культурні регіони меншого масштабу. Так, друга за популярністю в культурології регіональна класифікація розділяє всю культуру людства на: європейський (інколи його називають захід-ноєвропейським-північно-американським); далекосхідний; індійський, арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський культурні регіони. У свою чергу кожний з цих регіонів має внутрішню структуру. Наприклад, у межах європейського культурного регіону існують певні відмінності між культурами романських, германських, слов'янських, угро-фінських народів тощо.
26

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   84

Схожі:

Передмова
Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер з англ. Юлісняка, П. Таращука, – К.: Основи, 1995. 759 с



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка