Пошук по сайту


Передмова 1 - Сторінка 9

Передмова 1

Сторінка9/84
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   84
32
раціоналізацію, дух заповзятливості, успіху, зневаги до слабших і невдачливих. Взаємодія і взаємопроникнення цих тенденцій настільки сильні, що іноді дуже складно визначити, яка з них переважає в тій чи іншій конкретній течії.

Як це траплялось уже в епохи культурного перелому, в сучасній західноєвропейській культурі другої половині XX ст. утворився своєрідний духовний вакуум. Індустріальна цивілізація пережила глибоку кризу, що торкнулась її типологічних рис: культу розуму, науки, установки на підкорення природи тощо. Європа у XX ст. почала вести пошук в напрямі багатоманітного розуміння людського життя, усвідомивши, що вищі цінності культури не можуть бути зведені лише до раціонального начала. І йдеться не обов'язково про ірраціоналізм, а про а-раціоналізм, не про заперечення, відкидання розуму, а про його доповнення іншими компонентами духовної культури, наповненням його гуманістичним змістом. Звідси неабиякий до духовного досвіду Сходу.

На підтвердження можна апелювати до праць сучасних європейських культурологів, таких як У.Бейнбрідж, М.Гарднер, М.Ді-лінгер, Б.Рассел, Р.Старк, М.фергюсон. Ці автори висловлюють спільну думку про те, що в сучасному західному світі відбувається "революція свідомості", а з нею — і народження нової культури. Важливими ознаками нової духовності називають: формування установки на власний досвід на противагу схоластичному інтелектуалізму та узаконеній моралі панівних церков;- зростання інтересу до явищ екстрасенсорного сприйняття та парапсихології; широке захоплення різноманітними техніками саморозвитку (са-мореалізації); поширення моди на магію й астрологію, їх глибоке проникнення в масову культуру; велика популярність давніх і нових східних релігійних вчень.

Отже, збуваютьсяпрогнози про те, що переважно аналітичний західний розум з часом все більше буде збагачуватись інтуїтивно-цілісним духом східних культур і в свою чергу збагатить їх тим, що придатне для них. В умовах зростання взаємозалежності народів Європа розвивається не ізольовано, а в тісному зв'язку з народами інших континентів. Цей зв'язок стає все ор-ганічнішим і нерозривніщим. Європа пройшла тривалий і складний історичний шлях, який позначений високими досягненнями людської думки і прогресу. Тут накопичений величезний досвід боротьби за свободу, демократію і соціальну справедливість.

Далекосхідний культурний регіон. Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси; північна (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східна (монголи та північні китайці); змішані та перехідні форми між монголоїдами й ав-стралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

33

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з додатками елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, .даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Всі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями і філософсько-практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.

Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар"єрами від всього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу — Середземномор'я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся — "Піднебесна", Чжунго — "Серединна" (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго — "Велика держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної культури китайців є конфуціанство. Конфуціанство — складний духовний феномен, в якому поєднались релігія, етика, естетика, теорія держави та державного правління. Час зародження конфуціанства — VI ст. до н.е., місце народження — маленьке царство Лу в центрі Китаю. Назвою конфуціанство завдячує давньокитайському мислителю Кун-цзи (або Кун Фу-цзи — "шановному вчителеві Куну" на ім'я Цю, на прізвище Чжун-ні, відомого в європейському світі як Конфуцій (551 '-479 pp. до н.е.) та школі його учнів, які розвинули вчення Вчителя і стали називатись конфуціанцями.

Понад 2000 років конфуціанство було ідеологією імператорського Китаю (паралельно поширювало вплив на інші країни регіону); воно заклало основи всього китайського способу життя, визначило принцип організації китайського суспільства; стало квінтесенцією китайської цивілізації. Будь-яке велике віровчення має певний "корпус" священних текстів, авторитет котрих немов санкціонує дії людей з огляду вищих критеріїв світопізнання; дотримувалися моральних законів. Конфуціанський канон, своєрідна "біблія" конфуціанства — це "Ші сань цзік", — "Тринадцятикни-жжя". Основа основ канону — "У цзін" — "П'ятикнижжя" -~ збірка базових знань про світ та історію, збірка, що містить у собі: "І цзін" — "Книгу перемін", "Ші цзін" — "Книгу пісень
34

"Чуньцю" — "Весни і осені" — історичну хроніку, що ґрунтується на подіях у царстві Лу; "Шу цзін" — "Книгу історичних переказів", або "Книгу документів"; "Лі-цзи" — "Записки про ритуал", або "Записки про етико-релігійні норми".

У китайській традиції "І цзін" — це книга, в якій за допомогою різних комбінацій "ба-гуа" — восьми триграм і коротких висловлювань — пророцтв до них — вичерпно трактувалися всі можливі ситуації у світі, всі таємниці світобудови й історії людства. Лише вивченню однієї цієї книги можна було посвятити все життя.

Після "П'ятикнижжя" вивчали — "Си шу" — "Чотирикниж-жя", куди входять: "Лунь юй" — "Бесіди і судження" (Конфуція), "Мен-Цзи" — "Бесіди і судження Мен-цзи", "Да сюе" — "Велике вчення — і "Чжун юн" — "Про Серединне і Постійне". Після цього китайський книжник-конфуціанець переходив до вивчення "І лі" — "Книги обов'язків і суджень", "Чжоу лі" — "Книги суджень династії Чжоу", "Сяо цзін" — "Канону синівської шанобливісті", "Ер я" — "Близького до канону" і нескінченних коментарів.

Морально-етичні принципи конфуціанства створював Учитель на основі норм, які панували в сім"ї, громаді. Ці принципи Конфуцій переносить на суспільство загалом, де в ролі батька народу повинен був виступити правитель царства — еталон людської мудрості, який досконало володів морально-етичними критеріями. Зупинимось дещо детальніше на головних вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно називають "етикою ритуалу", в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, витворити мир і злагоду в суспільстві.

Основою основ вчення Кун-цзи є поняття, "лі" — правила благопристойності та поведінки, або правила етикету, і навіть норми благопристойної мови. Поняття "лі" — це, по суті, порядок речей у суспільстві, правлінні й обрядах. Керівництво народом — справа "цзюнь-цзи" — "благородних мужів": монарха і його ва-ссалів. Справа народу — покірно служити "благородним мужам". У цьому полягав вічний принцип "лі". Багатство і почесті, що дарує Небо — сфера верхів для виконання обов'язку перед народом. Бідність і низьке становище теж зумовлені волею Неба — це місія низів. У цьому також виявляється вічний принцип "лі". "Висока" мораль "благородних мужів" притаманна верхам, і "мала" мораль з її відданістю, щирістю — обов'язок "малих людей". Керівництво здійснюється за незмінним принципом — володар є володарем, а підданий є підданим.

"Сяо" — покірний послух, синівська шанобливість, обов'язок дітей перед батьками (молодшого до старшого в сім'ї). Вважається, що конфуціанство — віровчення батьківсько-синівських стосунків, тому проблема "батьків і синів" у Китаї просто не могла^

35

виникнути. Обов'язковим вважалось дотримання культу предків, обрядів служіння їх духам, бо порядок в сім'ї та суспільстві, за Конфуцієм, забезпечувався переважно через духів померлих предків.

Головне завдання людини, за Конфуцієм, — переборювати себе і в усьому дотримуватися етикету, що означає створювати ідеал соціальної досконалості — "цзюнь-цзи". До принципових понять конфуціанського вчення належить "жень" (гуманізм, людинолюбство) та "і" (обов'язок). "Жень" містило за смислом велику кількість чеснот (стриманість, скромність, розум, доброта, безпристрасність, справедливість), і рідко хто міг називатись гуманною людиною. Володіти "жень", за Конфуцієм, могли лише мудреці та герої. Поняття "і" означало моральне зобов'язання, обов'язок, який людина внаслідок своїх чеснот покладає на себе. Сполучення "жень" та "і" давало змогу стати "цзюнь-цзи" (благородною людиною).

Цілком природним наслідком стало присвоєння звання "цзюнь-цзи" самому Конфуцію, перетворення його на об'єкт поклоніння. Засновнику конфуціанства стали поклонятись у спеціальних храмах — "мяо". Всередині храму була спеціальна ритуальна табличка з іменем Кун-цзи. Наприклад, у столиці імперії сам імператор кожного року особисто приносив жертви і молився духу Кун-цзи, віддаючи тим самим данину пам'яті великого мудреця. По боках від таблички були зображення улюблених учнів Конфуція з такими ж ритуальними табличками і надписами.

У всьому простежувалась основна, особливість китайської манери поклоніння богам і предкам: головне — не розкіш храмів, а церемонії на честь духу Кун-цзи. Церемонії здійснювали окрім самого імператора, сановники-жерці, знатоки конфуціанського вчення.

Специфічність конфуціанства як релігії полягала в тому, що в ньому персоніфіковані земний спадкоємець божественного (тобто імператор як єдиний одержувач "велінь" Неба) та надзвичайно абстрактно представлене божественне (Небо — втілення природних закономірностей, творець усього існуючого, принципів моралі й усіх чеснот і безособова сила, котра скеровує хід земних подій). Імператор — єдиний посередник між земним і небесним, а все суспільство — одна велика, але ієрархічно збудована сім'я. Імператор управляє нею згідно з приписами Неба, а допомагають у цьому мудреці, тобто ті, що оволоділи знаннями і всякими чеснотами, -— вони й становлять основу адміністративно-політичної структури держави. Конфуціанство на відміну від інших релігій (з їх ідеями скорботи, страждання, віри і втіхи в потойбічному житті) було справжнім мистецтвом жити. В центрі його доктрини завжди перебувала людина, колектив, суспільство, налагодження правильного і впорядкованого життя на цьому світі. Культ практичної користі, конкретного щастя, що досягаються за допомогою внутрішніх чеснот і постійного самовдосконалення

36

мали величезний вплив на-формування духовної культури, психічного складу і національних традицій китайського народу.

Отже, головними характеристиками конфуціанства є раціоналізм, домінування моралі над релігією, скептичне ставлення до світу надприродного і виняткова увага до етико-політичних і соціальних проблем. Конфуціанство виступило у ролі соціально-політичної доктрини і водночас етики тієї релігійної системи, що домінувала в регіоні. За функціональною значимістю воно було еквівалентне тій частині християнського вчення, яка містить соціальні принципи і моральні постулати.

Якщо щирим, суб'єктивним прагненням Конфуція було створити ідеал гуманної доброчесної та гармонійно розвинутої людини, то з часом у вченні конфуціанства на передньому плані постала не суть, а лише зовнішня форма, яка виявилась переважно у вигляді демонстрування відданості до старших, поваги до порядків минулого. Численні послідовники конфуціанства з їх сліпою відданістю кожному слову вчителя, надзвичайно посприяли перетворенню його вчення на догму. В ідеали "цзюнь-цзи" почали вбачати не стільки вираз внутрішньої цінності людини, яка вільно обирає свою долю, скільки зовнішнє оформлення благопристойності у суспільстві.

Це з одного боку. З іншого — культ предків і культ "сяо" створили в Китаї істинний культ сім'ї, рівного якому ніколи і ніде не було. В суспільстві домінували кланові зв'язки між близькими і далекими родичами над всіма іншими видами соціальних зв'язків. Для сучасних китайців, як і раніше характерна орієнтація на сімейну, кланову групу, досягнення власних цілей через посередництво цієї групи. Наприклад, типове китайське приватне підприємство — це форма сімейного типу.

Даосизм, як і конфуціанство, — одна з головних гілок китайської культури, поява якої припадає на VI ст. до н.е. і пов'язана з іменем легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є "Дао де дзін" ("Книга про шляхи і доброчесності") — проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь "цзи жань" — життя, яке не вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних ритмах. Практична реалізація "цзи жань" — це "у вей" — "недіяння". Для "цзи жань" немає потреби в особливому тлумаченні, тому виконання "цзи жань" — це і "бу янь" — мовчання. Для "цзи жань" також немає значення соціальний уклад, і краще б його взагалі не було або він був би "природним". Культ природності — головна відмінність лаоського вчення. Гасло цієї філософії — "Не нищи природного людським, натурального — штучним, не жертвуй собою заради придбання". Ідеал Лао-цзи полягає не у прагненні до майбутнього (європейська традиція) і не в поверненні до минулого. Його вибір — це середній путь — перебування у теперішньому, вічна рівновага і постійність — "чан".
37

Що ж таке дао в знаменитій книзі Лао-цзи? Це безмежність і абсолют, істина і порядок. Дао — всезагальний закон природи, початок і кінець творіння. Дао — нечітке і туманне; це образ і великий образ, форма без форм, образ без сутності (без плоті). Дао — це сфера парадоксу: все і нічого. Дао всюди і у всьому. Його ніхто не створював, але все з нього народжується д до нього повертається. Небачене і нечуване, недоступне органам чуття, постійне і невичерпне, безіменне і без форми, — воно дає початок, ім'я, форму всьому на світі. Дао обіймає небо і землю, немовби охоплюючи собою всесвіт. Дао дотримується лише "природності". Головний його закон — мінливість, постійний рух, зміна подій. Але дао— це і порожнеча, нуль, спокій. Тобто дао — це рух і спокій. Це вищий рівень, де зникає межа між життям і смертю, де наступає безсмертя. За Лао-цзи, спокій бажаніший аніж рух, тому кінцева мета, єдиний смисл і щастя людського життя — пізнати дао, дотримуватися дао і, нарешті, злитись з дао, щоб перетворитись в істинну "дао-людину". І тоді тіла даосів можуть трансформуватись, можуть ходити по воді і по вогню, не відкидаючи тіні на сонце. Більше того, "дао-людина" за бажанням може вирішувати закінчувати чи знову відроджувати власне життя. Своєрідна еманація дао — це "де" -— доброчесність, що все напоює, і "ці" — енергія всесвіту — універсума. Людина не має права втручатись у справи дао, це вважається злочином. Ось звідки витоки принципа "у-вей".

В історії даосизму виділяють ранній (філософський), пізній (релігійний) даосизм та неодаосизм. Ранній даосизм є вченням про життя в єдності з природою, про що вже згадувалось.

У І—III ст. н.е. ранній даосизм розколюється, внаслідок чого з'являється так званий пізній, релігійний даосизм. Як релігія даосизм охоплює вчення про надприродну божественну силу — Дао, вчення про потойбічний світ, а також систему заклинань і талісманів. У релігійному даосизмі ототожнення з вічним Дао інтерпретується як магічне осягнення тілесного безсмертя; поширені легенди про лаоських святих, котрі були безсмертними і володіли таємничим еліксиром життя. Релігійний даосизм особливо великого впливу набув у епоху Тан (618—907 pp.).

Даоські жертвоприношення, молитви, заклики до богів — все це здійснювалось у незчисленних критих храмах-павільйонах, що іменувались "гуанамй" або "дао-гуанами". Гуани — це приземкуваті будівлі з характерними дахами, інколи подвійними і зі загнутими доверху краями. Дахи покривались жовтою або зеленою черепицею (жовтий колір символізував силу, велич, багатство, могутність; зелений — вічний мир і спокій).
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   84

Схожі:

Передмова
Рассел, Бертран. Історія західної філософії / Пер з англ. Юлісняка, П. Таращука, – К.: Основи, 1995. 759 с



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації

a.lekciya.com.ua
Головна сторінка